Олександр Блок Як важко мертв яку серед людей пере

Олександр Блок «Як важко мертв’яку серед людей…»
(переклад Володимира Туленка)


Як важко мертв’яку серед людей
Живим та пристрастим скидатись,
Бо треба у суспільство вже втиратись,
Ховаючи кістковий лязкіт цей…

Живі ж бо сплять. Мертв’як встає із гробу,
І в банк іде, і в суд іде, в сенат…
Чим ніч біліша, тим чорніше злоба,
І пера  тріумфуючи риплять.

Мертв’як день цілий доповідь складає,
Прийом він вже закінчив, та і от –
Шепоче потайки, і жопою виляє,
Коли скабрезний травить анекдот.

Вже вечір… Дощ дрібний заляпав брудом
І перехожих, і будинки всі.
Мертв’як огидним і надалі буде,
Він містом мчить в старенькому таксі.

В багатолюдну залу, де колони,
Прийде мертв’як, одягши стильний фрак,
Йому усмішку дасть, як чемпіону
Хазяйка гуска, й чоловік – гусак!

Він притомився від нудьги та муки,
А брязкіт косний музикою вб’ють.
Він, наче приятель, потисне руки,
Бо він живим вважатись хоче буть.

Біля колони стрінеться очима
Із подружкою, що також мертв’як.
У них розмова, ніби світська, лине
Де діалог відбудеться ось так:

«Стомились, друже, я - не я в цій залі» -
«Стомилися, холодна ж бо труна» -
«Опівночі» - «Та ви не танцювали
З NN. А в вас закохана вона …»

А там NN вже поглядом пристасним
Його, його шукає, лиш його!
Бурує кров, лице дівча прикрасне
В безглуздім захваті від нього знов.

Шепече він дурню, бо то є звично,
Живих би ці слова взяли в полон.
Він бачить, як порозовіло личко,
І плечики рожеві в унісон.

Як зазвичай, несе отруту просто,
Не так як тут, із злістю мовить він,
«Який розумник, він такий один!»

У вухах лиш чужинський дивний дзвін.
То кості брякають об кості …

*****

Александр Блок «Как тяжко мертвецу среди людей…»

Как тяжко мертвецу среди людей
Живым и страстным притворяться!
Но надо, надо в общество втираться,
Скрывая для карьеры лязг костей...

Живые спят. Мертвец встает из гроба,
И в банк идет, и в суд идет, в сенат...
Чем ночь белее, тем чернее злоба,
И перья торжествующе скрипят.

Мертвец весь день труди;тся над докладом.
Присутствие кончается. И вот —
Нашептывает он, виляя задом,
Сенатору скабрезный анекдот...

Уж вечер. Мелкий дождь зашлепал грязью
Прохожих, и дома, и прочий вздор...
А мертвеца — к другому безобразью
Скрежещущий несет таксомотор.

В зал многолюдный и многоколонный
Спешит мертвец. На нем — изящный фрак.
Его дарят улыбкой благосклонной
Хозяйка — дура и супруг — дурак.

Он изнемог от дня чиновной скуки,
Но лязг костей музы;кой заглушон...
Он крепко жмет приятельские руки —
Живым, живым казаться должен он!

Лишь у колонны встретится очами
С подругою — она, как он, мертва.
За их условно-светскими речами
Ты слышишь настоящие слова:

«Усталый друг, мне странно в этом зале». —
«Усталый друг, могила холодна». —
«Уж полночь». — «Да, но вы не приглашали
На вальс NN. Она в вас влюблена…»

А там — NN уж ищет взором страстным
Его, его — с волнением в крови...
В её лице, девически прекрасном,
Бессмысленный восторг живой любви...

Он шепчет ей незначащие речи,
Пленительные для живых слова,
И смотрит он, как розовеют плечи,
Как на плечо склонилась голова...

И острый яд привычно-светской злости
С нездешней злостью расточает он...
«Как он умён! Как он в меня влюблён!»

В её ушах — нездешний, странный звон:
То кости лязгают о кости.