* * *
Вона нестримна, як гірська вода,
що з верховин у низину спада,
і навіжено-рвійна, й молода,
а в мене надто біла борода.
Вона вирує, що дивитись жах.
А я статечний, тихий патріарх.
І хоч вогонь у серці не зачах,
поводитися мушу – як монах.
Вона летить з Господніх верховин.
І глушить громом навіжений плин.
Мені б такої хоч ковток один,
що в світі він п’янкіший всяких вин.
Хоча розкішна в мене борода,
жага все дужче й дужче насіда.
Та потягнусь рукою – от біда! –
вода між пальців миттю пропада.
***
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052502009
Свидетельство о публикации №116052502009
Рецензии