Цавет Танем

Их сожжены деревни,  скотину всю угнали,
Бредут они, как тени,  без скарба, налегке...
Но, чтоб язык их древний,  священный, дети знали,
Перстом выводят буквы  армянки на песке...

А ветер, ветер, ветер всю душу прожигает:
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!
И, не укоренившись, все буквы уползают...
Пристанище найдут ли? Кто знает. Нечет, чёт?!

А вдруг, в пустыне дальней,  проглотят их верблюды?
То дети, букв не видя,  как сложат их в слова?!
Упрямыми такими   быть могут только люди:
Ведь не угла, ни крыши, - Букварь им подавай!

Убиты их мужчины...В развалинах - все Храмы,-
На дне СевАна скорбно  молчат колокола!
Как дальше жить?! О БОЖЕ!!  Венцом кровавой драмы
Восходит Месяц, словно  твой ятаган, Алла!

Вновь ветер, ветер, ветер!  Он трепет их - нещадно...
Куда их, горемычных,  Недоля занесёт?!
Букв череда за ними,  нелепых здесь, нескладных,
На ножках неокрепших - идёт, идёт, идёт!

Лишь на привалах редких  играют дети с ними:
Ах, буковки-былинки,  как Жизнь и Смерть, легки...
Любовью материнской  вы, как щитом, хранимы,-
От горьких слёз армянских  пустили вы ростки!

Корнями укрепились,  не страшен больше ветер,
Цветами распустились  в пылающих песках:
Где прорасли легендой,  а где-то - Песней Света:
О, дети Айастана, - ваш славен путь в веках!

Живьём сжигали в храмах,  топтали вас конями,
Но Арарат священный - в дозоре над страной!
"Цавет танем" - прощаясь,  так скажут вам армяне:
"Боль на себя беру я,  печаль твоя - со мной!"

                ***

Лiна Костенко "Цавет Танем"

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.