* * *
Жінко, що моєю не була,
звісно, що й не будете ніколи,
ллються чорні коси, як смола,
на смагляву шию й спину голу.
Я навмисне не дивлюсь на Вас
і обходжу аж за лопушинням.
Ви ж бо, що у профіль чи в анфас,
гожа й досконала, як Богиня.
Відпливли у вир мої літа,
в той, з якого їх не повернути...
Хто ж цілує неземні уста?
Хто спізнав цілющої отрути?
Я ж бо почуваюсь – як чаклун,
що хотів би враз помолодіти...
Співом насолоджує цвіркун.
Пахнуть польові яскраві квіти.
***
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052304916
Свидетельство о публикации №116052304916
Рецензии