Передвесінь
Тепер моя душа немов зимове поле,
де густо сніг заліг до часу, до весни.
Гудуть-ревуть вітри без радості і болю,
і висохлі довкруг не пахнуть полини.
Мені твоє ім’я не каже більш нічого.
Далека і чужа, то з ким же ти тепер?
Дісталася кому жадана перемога,
як жмут моїх надій так мученицьки вмер?
Життєві холоди. Які вони суворі.
Від спогадів тяжких проймає тіло дріж.
Мої чуття немов берізки білокорі,
що грубо обписав їх хуліганський ніж.
Я вилив на папір свої рядки болючі,
напившись самоти отруйної до дна.
Не згадуйся, не снись, доволі серце мучить,
немов на цілий світ і справді ти одна.
Мене вже осіня прозріння запізніле,
що я до нього йшов нелегко крізь роки.
Ще чути хуги плач над полем сніжнобілим,
та згодом побіжать у вибалки струмки.
Предвесенне
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052304868
Свидетельство о публикации №116052304868
Рецензии