* * *
Як плине час, як швидко плине час.
І більше всіх те відчувають люди,
бо доля все кудись штовхає нас.
Не поспішає вічність лиш нікуди.
Я весь іще з недавньої весни,
незчувся, як минуло красне літо,
в осінні вже вслухаюся тони,
про те печуся, душу чим зігріти.
Як знати, моя зоряна, як знать,
чим розтопить січневі самоцвіти.
Та чи не ти ясне з моїх багать,
моє незгасне сонечко у світі?
І як же не позаздрить журавлю,
що він зими своєї не побачить,
і, сповнений тривоги і жалю,
свій шлях немов у молодість означить?
І я також, кохана, не мовчу.
Немов самі несуть широкі крила.
Хіба не чуєш, як тобі кричу?
І долетіти вистачило б сили...
***
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052304327
Свидетельство о публикации №116052304327
Рецензии