* * *
Ген за небокрай, у синяву,
куля сонця стрімко долі впала.
Наколовшись об суху траву,
враз немовби лопнула, пропала.
І залила темінь небеса.
Затремтіли в ній ікринки-зорі.
І вражали пишність і краса,
ніби у священному соборі.
І відлунив поки теплий степ
коників дзвінкими голосами.
І, здавалось, горя чи халеп
світ уже не знатиме віками.
Спокою всевладна повнота
до зорі сповила все навколо.
Десь до уст тягнулися уста,
як на білий цвіт дбайливі бджоли.
***
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052301247
Свидетельство о публикации №116052301247
Рецензии