* * *
Шумлять хитаючись дерева,
неначе згадують про тих,
що в день такий, як цей, травневий,
від щастя тамували дих.
А поміж скель джерельні води
дзюркочуть вербам чарівним
про неземну дівочу вроду,
що вже розтанула, як дим.
Пташині розпростерті крила
у вітровійних небесах
мов душі тих, що у могилах
уже давно зійшли на прах.
Сліпуче, лагідне , зелене,
глибинне, кревне, потайне,
сумне, веселе й навіжене,
допоки не лишай мене...
Побудь зі мною ще хоч трохи,
повесели і посмути,
допоки ще в путі епохи
вже не з нежиттєвої імли…
***
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052205256
Свидетельство о публикации №116052205256
Рецензии