На вершинi гори

                «Немає нічого краще спокою,
                Немає нічого кращого порожнечі.
                У порожнечі знаходиш своє житло...»
                (Ле Цзи)

Коли весна стала минулою
І всі - навіть птахи - журилися,
Вчитель своїх учнів залишивши,
Там - внизу - біля селища,
Де кургани-могили згадували
Про давнину незбагненну й сиву,
Піднявся на вершину гори скелястої
І споглядав там старезні дерева
Немилосердно вітром покручені,
Мохом повільним порослі,
І зупинившись біля мертвого дерева,
Що жовтизною сухою й твердою
Стриміло прямо в байдуже Небо,
Хмари кудлаті шкрябаючи,
Вчитель таке промовив:
«Якою прекрасною була смерть
Для людей давнини сивої!
Для гідних вона - відпочинок,
Для негідників - падіння в безодню.
Смерть - кінець властивостей.
Люди давнини називали мертвого
Той, Що Повернувся.
Якщо ж мертвий - це той, що повернувся,
То живий - це мандрівник блукаючий.
Якщо блукалець забуває про своє повернення,
Він стає безхатьком нещасним,
Його всі зневажають і ним нехтують.
Коли в Піднебесній всі стають безхатьками,
Хіба знайдеться мудрець, щоб їх зневажати?
Якщо людина піде з рідної хати,
Піде блукати волоцюгою і не повернеться,
Всі назвуть цю людину нетямущою.
А що за людина, хто цінує своє життя,
Вихваляється своєю майстерністю,
Шукає собі слави і забуває при цьому
Про свій кінець неминучий?
Всі чомусь називають її розумною.
Але всі вони помиляються,
Хто вихваляє другу людину і засуджує першу.
Тільки мудрий відає, кого схвалити,
А кого засудити...»