Дикопільське море
Я п’ю мій степ, як дикий печеніг.
Від скверни, мов у храмі, очищаюсь.
Ромашки білі хиляться до ніг.
Тріпоче вітер колоскову зграю.
Я п’ю мій степ за кілька довгих літ.
На цій землі відроджуюсь неначе.
Вершить орел у небі свій політ.
А перепілка, як дитина, плаче.
Я п’ю мій степ, тамуючи печаль.
А в небі сонце – як поважний пастор.
В траві цвіркун, натхненний, мов скрипаль,
нагадує про вже минуле щастя..
Склубочилися спогади, як рій.
Неначе море, рідний степ колише.
То в груди б’є нестриманий прибій,
то налягає, ніби сонна, тиша.
Щоб на землі я далі бути міг,
долав незгоди і найтяжче горе,
мене повинне з голови до ніг
купати спрагле Дикопільське море.
Дикопольское море
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116051401759
Свидетельство о публикации №116051401759
Рецензии