Безпризорные души

Вечер, и утро, и день золотой,-
Плачут и молятся белые розы...
Кто здесь? Я сам, или кто-то другой?
Впрочем, неважно...Но просятся слёзы!

Может, он плачет, а может быть, ждёт:
Звука шагов или скрипа калитки...
Может, он встанет и лбом припадёт
К стенам бревенчатым, зябким и зыбким...

Пусто - уже не накроют столы...
Праздников, свадеб не будет - раздолье!
Горечь потомков - как танец пчелы,
Танец пчелы для безсмертного поля...

Может быть, это сквозь тысячу лет,
Дух мой, не сам я, разбуженный в генах,
Здесь, на земле этой ищет хоть след
Предков моих, в плачах или в легендах!

Голос криницы, зачем ты умолк?!
Руки шелковиц безсильно повисли:
Окна - крест-накрест забиты, замок -
Ржавой серьгой, без надежды и смысла...

Плесень да мох застолбили места,-
Кто же скулит в этой хате ночами?!
Может, само одиночество там
Ставит на печь пустоту рогачами?..

Может, то боль наша, может, вина,-
Или бальзам в безпризорные души:
Память криницы и память окна,
Память тропинки и брошенной груши...

                ***

Лiна Костенко:

Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...