Спрага
Довкола, скільки зір сягає, – степ.
Найлегший вітер на морозі лютий.
Край азіатський – мов гігантський склеп
надійно до весни в льоди закутий.
Я в цім суворім царстві новосел.
До України звідси півкраїни.
Завод клекоче спрагло, мов котел.
В ливарному жаркі і взимку зміни.
Сюди б хоч кварту, матінко, води
із нашої ятранської криниці.
Зимова спрага – то ще півбіди.
Улітку мов шахтарські наші лиця.
Розвіяти їдучий дим і пил
ніякі вентилятори не в силі.
Та я ще юний, повен рвійних сил.
Я хорошію в цім важкім горнилі.
Люблю, як пахне плавлений метал
і сонячними ллється ручаями –
усіх важких індустрій генерал,
і кров, і хліб їх, і наріжний камінь.
У роті пересохло. Все ж терплю.
А зміна аж опівночі скінчиться.
Мені й ві сні привидиться, що п’ю
я воду із ятранської криниці.
Жажда
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116051101756
Свидетельство о публикации №116051101756
Рецензии