Женька Документальная поэма

Женька
     Документальна поема

Світлій пам'яті Катерини Яківни Лапенко – військового санінструктора, уродженки м. Топок Кемерівської області  Російської Федерації і мого батька, Романа Лазаровича, теж військового санінструктора часів Другої світової війни, учасника Яссько-Кишинівської операції, де він був тяжко поранений і пішов із життя з осколком у легенях у 1957 році.

1. Вступ

Ця мова не чужа мені уже.
У школі я вивчав її, у вузі.
А вже як лист  з Німеччини прийде,
без словника я зрозумію друзів.

Ще як почую пісню, гарний вірш 
чи то наткнусь на новину в газеті,
то відчуваю, що стає рідніш
мені велика мова Гейне й Гете.

Та, пам'яте, чи завжди так було?
Хіба не я всим серцем ненавидів
погромників, що вдерлись у село
й димами зачорнили краєвиди?

Ще й рідне розумів не кожне слово,
не вмів і говорити до пуття,
а вже чужинська ненависна мова
перевернула все моє життя.

Людські тіла я бачив захололі,
що їх навиліт пронизав багнет.
Я ще задовго до навчання в школі
пройшов вогненний університет.

Та до кінця не можу зрозуміти,
звідкіль черпали дику лють вони,
оті пришельці грізні, рейху діти,
Німеччини обдурені сини?

Чи сподівались, що потроїть сили
фашистської бездушності закон?
Вони в крові Європу потопили,
переступивши глузду Рубікон.

Мої ж батьки у грізний час розплати
головорізами не стали, ні.
Вони священне право убивати
нічим не осквернили на війні.

Отож у краєзнавчому музеї
мене холодний умиває піт.
Записники фашистські і трофеї…
Жахливі свідчення воєнних літ.

2. Ти – абсолют

(Звернення фашистського командування до солдат, знайдене в убитого лейтенанта Густава Цігеля із Франкфурта - на - Майні.)

Великої Німеччини солдат,
візьми до серця нашу настанову.
Ти ще мужнішим станеш у стократ.
Запам'ятай із неї кожне слово.

На фронті і в тилу рішуче дій.
Всі зайві мислі геть жени від себе
і знай: про тебе дбає фюрер твій,
про всі твої проблеми і потреби.

Гартуй орлине серце у вогні.
Не бійся ні повішати, ні вбити.
І нерви, й жалість зайві на війні.
З арійського металу ти відлитий.

Тоді лиш душу, серце, розум свій
обновиш для дітей і для дружини
та для нової на землі новій
німецької своєї батьківщини,
коли перед тобою цілий світ
впаде, як раб покірний, на коліна.

Ти – абсолют! Ти – всього людства цвіт!
І кров, і кості в тебе надлюдини!


3. Перший авторський ліричний відступ

От ми й зустрілись, Цігелю, з тобою.
Як правда й кривда, стали віч-на-віч.
Як світлий день і злополучна ніч…
Моя земля лишається за мною.

Я не бував у Франкфурті-на-Майні
й повік туди походом не піду
в чужому житлі сіяти біду,
як сіяв ти під вигуки бездарні.

Я, кулею не скошений твоєю,
живий, як бачиш, вийшов із вогню.
Нікому зла такого не вчиню,
як ти чинив над нашою землею.

Бо я –людина, Цігелю, людина!
Мені чужий фашистський префікс "над",
що слово світле отруїв, як гад.
Людина я! І в тім – моя вершина!

Коли й мене на світі вже не буде,
затям, надлюдку, лютий враже мій,
між нами смертний не скінчиться бій,
допоки інші дихатимуть люди.

А ти ж на добру пам'ять прав не маєш.
Заслужений спіткав тебе кінець.
Замацаний тобою папірець
тепер в музейній ніші дотліває.


4. Фанатик

(Запис у блокноті солдата фашистської армії Генріха Тівеля)

Я – Генріх Тівель – фюрера солдат.
Я росіян, євреїв, українців
поклявся вбити двісті п'ятдесят.
До того ж інших закликаю німців.

Якщо з нас кожен знищить їх не менш, 
з лиця землі зітремо ми Росію.
Я – Генріх Тівель. Іх бін – юберменш!*
Я в Гітлера і в перемогу вірю!


5. Другий авторський ліричний відступ

Коли б ще до народження привидівсь
оцей убивця матері своїй,
невже б вогнем не забурлило в ній
чуття гіркого болю та огиди?

Я в материнську безгріховність вірю.
Всі матері пресвітлі і святі.
В Мадриді, Амстердамі й Воркуті
вони людей народжують, не звірів.

То опісля вже гітлери безродні
серця й уми у тих дітей крадуть,
й фашистську в душі вливши каламуть,
в безповоротну їх ведуть безодню.

І йдуть з іменням фюрера і Бога
залізною ходою ті бійці.
Вже за життя приречені, мерці,
вони, звичайно, не щадять нікого.


Не просто убивають, а з натхненням,
у надлюдській жорстокості тупій…
А як тобі сьогодні, світе мій,
читати це, вже інше, одкровення?


6. Співавтори

(Із щоденника обер-єфрейтора Ганса Рітеля)

Чим більше убиваю, тим простіш,
тим легше мудрість воїнська дається.
Це теж не просто – кулю або ніж
всадити точно у чужинське серце.

Великий фюрер ще з дитячих літ
мені зумів сталеву твердість дати.
Від росіянів я звільняю світ.
Вони – більшовики і азіати.

Велася щойно чистка таборів.
На диво, поміж сотень підозрілих
там синьооке божество зустрів.
Забуть не можу кіс розкішно-білих.

Її  ми з Карлом в клуню, край села,
завели і по черзі зґвалтували.
Кусалася, мов кішка, і ревла.
Через годину, звісно, розстріляли.


7. Третій авторський ліричний відступ

Від гніву й болю кров моя холоне.
Як передав би цю картину ти:
у клуні, де решета й хомути,
твоя Венера спляча, о Джорджоне**?

Від сорому затиснуті коліна.
За голову заломлена рука.
І кров стікає з ніжного соска.
Навік завмерла сонячна на сіні.

Це наяву екзотика насильства.
Співавтори відомі – Ганс і Карл.
Від Гітлера той сатанинський дар
в ублюдків двох, двох звірів, двох фашистів.

Вона ж, як сотні тисяч безіменних,
зустріла в муках свій останній час,
весела однокласниця чиясь,
чиясь дочка, сестра і наречена.

Розквітнувши лишень, зів'яла врода.
І неповторний погляд відсинів.
І древній світ навік осиротів.
Оплач цю втрату, рідний мій народе.


8. Проїздом

(Перший лист із армії санінструктора Каті Лапенко до батьків, датований 28 травнем 1942 року)

Татку! Матусю рідненька!
Валю! Надійко мила!
З вітанням до вас – Женька.
Це мене так охрестили.

Кажуть: яка ж ти Катя?
Вдача ж у тебе – хлопчача.
Навіть суворий батя
Женькою зве, не інакше.

Здійснена, мамонько й тату,
мрія моя висока.
Виклику з військкомату
чекала я майже півроку.

Все не хотіли брати…
Тільки ж просилась я слізно…
Їду тепер воювати!
Вам же пишу проїздом…



9. Солдат

(Другий лист Каті до батьків від 24 липня 1942 року)

Любі мої, хороші,
сестри, матусю і тату,
сама ще повірить не можу,
що стала бувалим солдатом.

В сумці моїй пакети.
Уміло бинтую рани.
Гвинтівку і кулемета
освоїла бездоганно.

Удома, бувало, як смеркне,
боялася вийти в сіни.
Тепер же віч-на-віч зі смертю
і зібрана я, і спокійна.

Добре, що на стадіоні
всенькі я дні пропадала.
Загартування сьогодні
дуже в пригоді стало.

Турбота у мене єдина –
від хлопців ні в чім не відстати.
Одна я у нашій частині
вояка жіночої статі.


10. В санбаті

(Третій лист Каті до батьків із медсанбату, написаний 22 грудня 1942 року)

Мамонько люба і тату,
ви хвилювались  намарно.
Жива я. Лежу в медсанбаті.
Вийду звідсіль незабаром.

Тут я немов на дачі.
Річка. А поруч – діброва.
Даремно часу не трачу.
Вивчаю німецьку мову.

Скажете, може, навіщо?
Щоб ворога краще знати.
А потім – війна ж не вічна.
Згине  фашизм проклятий.

Отже, порядок повний.
Одне лиш мене хвилює,
чи в рідну частину знову
до друзів своїх попаду я?

Славні у нас хлоп'ята!
А батя який хороший!
Ще тиждень – і буду тікати.
Більше бо тут не можу.


 
11. "Поліглот"

(Розповідь екскурсовода про блокнот солдата гітлерівської армії  Юхіма Келлера).

Потрапив Келлер-"поліглот"
під обстріл батареї.
Вцілів лише його блокнот.
Тепер він у музеї.

З одного краю підгорів.
А  записів так мало.
Вкраїнських четверо лиш слів:
"сір", "масло", "яйки", "цало".

Він ще й у Франції бував.
Людей у Польщі вішав.
І там лиш ці слова вивчав.
Оці лиш. І не більше.

Візьмімо ж у синівський гнів
з блокнота кожне слово.
Так окупанти всіх часів
чужі вивчали мови.


12. Четвертий авторський ліричний відступ

Ще від слов'ян мій древній алфавіт.
А пісня не позичена ні в кого.
Плекав мій дух Шевченків "Заповіт",
вела Франком проторена дорога.

Як іноземна мудрість забреде,
то не загине в українськім полі.
Моя ж бо теж, де не посій – зійде
на братній ниві паростком тополі.

Я хліб і душу другові віддам
у мить щасливу чи в лиху годину.
Але вогнем під ноги ворогам
впаду, щоб їх палити до загину.

Я тисячу разів піду на бій,
умру й воскресну в повносиллі знову
за отчий край, за дім слов'янський свій,
за кожне вкрадене у мене слово.

Святий вогонь, що ним пророк Тарас
зумів серця невільницькі пройняти,
нам допоможе і в новітній час
навальну силу ворога здолати.

Тож віхи завойовницьких заброд
я стерпіть на землі своїй не зможу.
Хай всяк великий і малий народ
на мій, на український, буде схожий!


13. Свинцевий ужинок

(Автограф вірша армійського поета, прізвище якого згоріло у вогні Другої світової війни)

Солдат, як фюрер наказав
в командній істерії,
із автомата все чесав,
свинцеві зерна сіяв.

І проросло в гіркій імлі
те смертоносне жито.
Дорослі стали і малі
косити й молотити.

І намололи, й напекли,
нагодували бротом ***
ворожі армії, полки,
відбірні чорні роти.

Світліли ночі від пожеж
на тому хлібосіллі.
Бо що посієш, те й пожнеш –
прадавнє це прислів'я.

Своє одержав і сівач
фашистського покрою.
Найбільший видався калач
йому на полі бою.

Як загримів наземний грім
понад переднім краєм,
упав фашист: ні ніг при нім,
ні голови немає.

Аж там, де звуглена  трава
диміла сизим сумом,
лежала в касці голова,
якою Фріц не думав.

Ясніло небо голубе,
як недоступна мрія,
над вічним полем, де себе
той окупант посіяв.

 
14. П'ятий авторський ліричний відступ

Здебільш поети гинуть молодими.
Ти ж за півдня всю молодість пройшов.
Вони безсмертні, ті простенькі рими,
що їх солдатська окропила кров.

Крізь мирні дні летять крилаті коні,
а ти в пориві дружного "Ура!"
десь у Бориса Котова **** в загоні
стоїш на смерть на березі Дніпра.

Чоло спітніле сяє з-під вушанки.
Шинеля аж парує від ропи.
Нелегко в дев'ятнадцять на світанку
свинцеві обмолочувать снопи.

Мій Байроне з-під Сум чи з-під Полтави,
коли вже й куль не стане, є ж багнет.
Цей грізний бій же не заради слави.
Ти всим єством відчув це, як поет.

Були й раніше і дуелі, й війни,
та найзапекліша між них оця.
Але поети йдуть на смерть спокійно,
хоча не із заліза їх серця.

Вже впав твій друг веселий із Одеси
і вас живих залишилося п'ять.
А вишколені Гітлером дантеси
до тебе з автоматами біжать.

Дай хліба ще їм, тому он і тому,
щоб у фашистськім горлі їм застряг,
бо ти господар страдницького дому,
вони ж бо у непрошених гостях.

Уже між вас ніякого бар'єру.
Вже тільки ти і ворогів – стіна.
Встроми ж багнет у груди офіцеру.
Потому й смерть тобі вже не страшна.

15. Кохання

(Четвертий лист Каті до своїх подруг, написаний 20 квітня 1943 року).

Любі подруженьки! Тало,
Галочко і Тамаро!
З вашим листом згадала
юності дні безхмарні.

Де та пора щаслива?
А все ця сволота – фашисти.
На житла та наші ниви
чого  їм, здавалося б, лізти?

Але не на тих нарвались!
Катюзі дамо по заслузі!
Розтане ворожа навала,
як сніг у весняному лузі.

…Все в мене у нормі, дівчата.
Не знаю лише, як сталось,
що в гарного хлопця-сержанта
всим серденьком я закохалась.

Може це все й недоречно.
Час же такий суворий.
Пожежі, бої нескінченні.
Земля не холоне від крові.

Я думала так багато.
Терпіла, що було сили.
Був кожен мені за брата.
І раптом його полюбила.

Ми з ним сперечалися часто.
Дійти не могли до згоди.
– Нарешті зійшлися, на щастя! –
усі торжествують у взводі.

Однак із моїм чорнобровим
умову укладено строгу – 
про шлюб ані жодного слова
до звільнення, до Перемоги!


16. Совість

(Останній лист німецького солдата Гейнца Мюллера до коханої).

Кінчено. Я – приречений,
люба, кохано Герто!..
Соромно за Німеччину.
Ладен хоч зараз умерти.

Жахлива довколо картина –
розпуста, грабунки, убивства…
Прокляв я і день, і годину,
що німцем на світ народився.

На звірів ми схожі тут, Герто.
Старий чоловік чи дитина –
усіх ми частуємо смертю,
вбиваємо безпричинно.

Вони ж відчайдушно і мужньо
боронять свою батьківщину.
Я сам собі став осоружним.
Отож не шкода, що загину.

Нічим не поповнити втрати.
Ніщо нам не допоможе.
Цих мужніх людей не здолати.
Цей мужній народ переможе!..


17. Випадок у музеї

Вже в наші дні, отак, як є, під склом,
останній лист таки дійшов до неї.
Незвично й страшно бачити було,
як іноземка плакала в музеї.

Її під руку вів перекладач,
вже сиву жінку і від горя п'яну,
що шепотіла крізь нестримний плач:
"Нарешті відгукнувся ти, коханий!"

Оповіли усе, що знали, їй
працівники музею, старожили,
як мужньо Гейнц тримав останній бій,
коли його в дзвіниці оточили.

Глузливе й гнівне щось кричав він їм.
Й оскаженіло били автомати.
А стихли – загудів заклично дзвін.
Підвелись – а на голову гранати.

А потім тиша спала навкруги.
Під куполом юрмились чорні птиці.
Лише тоді полізли вороги
і зняли Гейнца мертвого з дзвіниці.

Шинеля вся зрешетилась на нім.
Погони, звісно, сам  зірвав із себе.
Він і по смерті не належав їм
з очима гордо зведеними в небо.

Листа знайшли хлоп'ята опісля.
Вони самі зуміли прочитати,
що вільною все ж буде їх земля,
що наш народ нікому не здолати.
 
18. Поле

(П'ятий лист Катерини Лапенко до сестричок, датований 29 квітня 1943 року).

Люба Валюшо і Надю!
Тільки вернулася з бою.
Всипали добре гадам…
То, значить, тепер вас троє.

 Вже й тато на фронті. Воює.
Пустили таки. Відпросився.
У липні уже й заквітує
той сорт, що з ним татко возився.

А назва у нього чудова
й жадана така –„Перемога".
Як матінка наша? Здорова?
Тепер ви їй перша підмога.

Я мрію: ви скінчите школу.
Уже не гримітимуть танки.
Ми підемо в таткове поле
упитися свіжістю ранку.

Гвоздики вплетемо у коси.
Підемо і тільки роззуті.
Довкола ж дозріле колосся
світитися буде салютом.

І вигріта сонцем землиця
так ніжно нам грітиме ноги.
Чудово назвали пшеницю
і сонячно так – "Перемога".

19. Вибір

(В одному з боїв санінструктор Катерина Яківна Лапенко закрила собою пораненого командира. За цей подвиг її посмертно нагороджено бойовим орденом і з військовими почестями поховано в селі Раївці Петрівського району на Кіровоградщині).

Мій вибір – то обов'язок солдата.
У громовому вогнеливі бою
від рани непритомного комбата
рішуче заслонила я собою.

Ми визволяли любу Україну,
колиску мого прадіда і діда.
Повз шибениці, згарища й руїни
я йшла по цій землі, як Немезіда*****.

А стався бій на підступах до міста,
між клекоту і димового виру
пробігла під вогнем я метрів з двісті,
як лихо сталося із командиром.

В кількох місцях було пробито кітель.
Уже поїла землю кров гаряча.
Як не строчили  Цігель, Тівель, Рітель,
та я добігла, встигла я одначе.

До баті я домчалася, як вітер,
бо в серці стільки скупчилося болю,
що я б усіх людей у всьому світі
закрила без вагань отак собою.

Тепер прощай навік, сержанте любий.
Нікого так я не любила. Чуєш?
Я тільки раз твої спізнала губи,
а вдруге мене мертву поцілуєш.

І з вами не побачусь, мамо й тату,
мої сестрички, лебедятка білі.
І декілька секунд – це теж багато.
Здається, все сказала, що хотіла.

Вже болем обдає несамовито.
Вже бачу тільки небо й осокори.
Але комбат живий і буде жити.
Нарешті тиша… Мертва тиша… Морок.

20. Замість епілогу

На міжнародному судовому процесі в Нюрнберзі колишній голова фашистської імперської ради оборони, міністр-президент, генерал-фельдмаршал, командуючий військово-повітряними силами Німеччини, автор "зеленої" папки – директив з економічного пограбування країн, що входили до складу колишнього Радянського Союзу і встановлення розбійницької гітлерівської адміністрації на окупованій території Герман Герінг, як і дрібніші фашистські злочинці, викручувався, намагався довести, що в багатьох питаннях він розходився з Гітлером, не розділяв фашистської теорії "вищої" раси, нічого не знав про убивство мільйонів ні в чому не винних людей. Засуджений до страти, він за кілька годин до неї покінчив життя самогубством.


Їм їх, фашистські, подають папери
і демонструють дещо з унаочнень.
Це – вищий Суд. І між злочинців Герінг
додолу вовчі опускає очі.

Він, друга після фюрера особа,
з міністрів старший і фельдмаршал перший,
від кінокамер відхиляє лоба,
як і дрібніші, плутає і бреше.

Він, як і всякий смертний, хоче жити,
хоча давно на те утратив право,
грабіжник і убивця іменитий,
творець і страж розбійної держави.

Вже не злетять хрестаті ескадрильї
і папка не згодиться більш "зелена".
Ущент розбито армію всесильну,
потоптано реліквії й знамена.

Від Волги і до Ельби все в руїнах.
Могили свіжі, згарища похмурі.
В розтерзанім селі на Україні
п'ють з окупантських касок воду кури.

І дід лаштує дзвоника із гільзи,
щоб нас, маленьких, скликати до школи.
Народе, що здолав навалу грізну,
нікому ти не скоришся й ніколи!



21. Зустріч у гулазі

(Післямова)

(Написано на основі розповіді мого знайомого Миколи Шпака, сина воїна, котрий розповідав хлопцеві правду про війну, часом зовсім не схожу на те, що писалося про неї у шкільних підручниках чи просто замовчувалося.)

Вони відсиділи по двадцять літ –
старий комбат із гвардії сержантом.
Тайга, бараки і колючий дріт.
Навік, здавалось, бита долі карта.

Комбат, що з ходу мужньо брав Берлін,
не те сказав щось на партійних зборах.
Давно у них був на приміті він.
Сержант проштрафився ж в Карпатських горах.

Він витяг з бою вояка УПА
у час, як ті квитались з німчурою.
Той, кулями зрешечений, упав,
хоч руки все ж не випустили зброю.

 – Я вашу ж , українку, покохав,
хоча вона й народжена в Сибіру…–
вусатому повстанцеві казав,
що він йому своє життя довірив.

Я сперечався з милою, було,
про Сталіна та про радянську владу.
Все бути в нас по-іншому могло,
коли б не ці, зрідні фашистам, гади.

Я поважаю ваших, це ти знай,
за відданість Вітчизні й віру в Бога.
Ти проливаєш кров за рідний край.
А я боротись змушений за кого?

Вони у мене відібрали все…
Вже й почуваюсь не як росіянин
у більшовицькому СРСР,
де все фальшиве, штучне й балаганне.

Я любій Женці щиро говорив
про сумніви свої й переконання.
Все те, що я в тій дівчині відкрив,
в мені збудило більше, ніж кохання.

Вона в праотчу землю полягла.
За нею  нудьгуватиму я вічно.
Яка це, брате, дівчина була!
Ще й досі сниться зір її магічний…

*
Повстанець згодом опинився теж
на Колимі, в бараку, разом з ними.
Не було радості найвищій меж,
як обнялись два зеки - побратими.

І хоч довкруг чорнів колючий дріт,
була та мить мов гостювання в Бога.
І вірилось, що вистраждає світ
ще не одну значиму Перемогу.


 
                –––––––––

Примітки

* Ich bin Ubermensch m (нім.) – я – надлюдина.

** Джорджоне (Giorgione, справжнє прізвище – Джорджо Барбареллі да Костельфранко; 1477 або 1478 – 25.Х 1510) – італійський живописець доби Відродження. Найвизначніші твори:"Спляча Венера", "Юдіф", "Гроза", "Концерт" . Живопис Джорджоне відзначається м'якістю світлотіньового моделювання, емоційно насиченим колоритом. У даному випадку мова ведеться про його знамениту картину "Спляча Венера", котра є апофеозом жіночої краси і ніжності.

*** Brot (нім.) – хліб.

**** Борис Котов – партизан, поет.

***** Немезіда – (з грецької міфології) богиня помсти.