Война надолго и всерьез

 И тот далекий сорок первый год...и в планы не входящая повестка.....им бы медовый месяц, только вот....Он уходил немедленно на фронт.... И молодая девушка и не жена и вроде как невеста.... глядела на него у стареньких ворот....прощание оно.. Недолгим было... Он собирался как то впопыхах...она не лила горьких слез...и слов отчаянья и криков не роняла...от нервов лишь слегка вспотела.... ее ладонь...в его руках...Еле заметная улыбка... Его щека касается ее волос...Он вправду думал, что война – ошибка, и злая чья то шутка, не всерьез...Ему казалось будто завтра он вернется с пол дороги, продолжат свадьбу дальше отмечать, а он ей радостно с улыбкой скажет..."ну вот, не дали пострелять"....
И тут как выстрел команда: «По машинам!»...Его рука еще теплила нежную ладонь ее... Он уходил не зная, что с машины, шагнет в зловещее и ужас небытие...Он уходил, тогда, как все мужчины... туда, где рядом лишь окоп и нет её...Ну а она вдруг, словно птица, всем телом бросилась бежать вперед...Ему в окопах будет еще долго сниться ее алеющий платок, он не узнает, что тогда он видел, ее последний пламенный полет.. И он очнулся вдруг и резко крикнул «Притормози, хоть на минутку!», Но грузовик быстрее вез...И понял он: война совсем не шутка... Война надолго и всерьёз...Они не встретятся ....судьба была к ним злая...не зацветет им майская весна...ведь в 22 она солдатской стала.. .а в 23...солдатская вдова.....ее не станет тоже позже.... ровно в 25...три дня к победе не дожив, она погибнет отдавая всю себя, за тех, кто будет еще жить...из санитарской сумки выпадет платок ..который словно знамя видел он....война.....зловещая война....лишь только эхом разнесется мины звон......

І той далекий сорок перший рік...і плани раптом зруйнувала їм повістка.....хотілося медовий місяць, тільки от....він по приказу ....негайно йшов на фронт.... І молода дівчина і не дружина і не невістка.... дивилась як його скриває горизонт....прощання воно.. недовгим було... він збирався якось похапцем...вона не лила гірких сліз, сказала тихо тільки...я чекати буду...і пам.ятай коханий ...ти є взірцем..Ледве помітна усмішка майнула... Його щока торкається її волосся...Він справді думав, що війна – помилка, і хтось на нервах грає від своєї злості...Йому здавалось, ніби завтра він повернеться з пів дороги, продовжать весілля далі відзначати, а він її обнявши, радісно із посмішкою скаже..."ну ось, не дали постріляти"....
І тут як постріл пролуна команда: «По машинах!»...Його рука ще теплила її долоню...І мозок думав все про майбуття.... Він йшов тоді не знаючи, що там з машини, він вийде  у зловісне і жахливе небуття...Він йшов, тоді, як всі чоловіки...де смерть , окоп...і все життя як нитка на останнім слові....Вона прокинувшись як від страшного сна, як пташка...ринулась, махаючи йому хустинкою...що, була кольору крові ...тоді хотілося кричати від розпачу на весь світ...Йому в окопах буде довго снитися її коханий образ.... він не дізнається, що там в розлуці... бачив її останній с хусткою політ.. І він прокинувсь, як від страшного сна, і різко крикнув «Пригальмуй, шофер, хоч на хвилинку!», А в відповідь лиш курява і пил....нихто не зважив на зупинку.....І зрозумів тоді він, істину єдину, ща матір не даремно виплакала кучу сльоз, і що війна не жарти...війна на Батьківщині, війна надовго і всерйоз.....Розлука їх була на завжди ....в той день, доля була до них чомусь зла...він більше її не зможе обійняти..і більше не зацвіте травнева їм весна...Ось так в двадцять два  вона солдаткою стала.. .а в двадцять три....солдатська вдова.....її не стане теж пізніше.... коли їй було рівно двадцять п.ять...всього три дні до перемоги не доживши, вона загине віддаючи всю себе, за тих, хто буде іще довго жити...із її сумки санітарської.... випаде хустинка  ..яку як знам.я бачив він....війна.....зловісная війна....І лиш луною рознесеться міни дзвін......