Шевченко

Шевченко

Присвячується  праправнучці поета
по сестрі Катерині –
Антоніні Вереміївні Красицькій

У грубці протопленій сонячно світиться жар.
Поранений батько і працею стомлена мати.
А я їм читаю старий, довоєнний „Кобзар”.
І вищого щастя нам годі у світі бажати.

Читаю виразно, не як на оцінку школяр,
не гірше артиста високе виважую слово.
А в хаті так пахне вишнево-бурячний узвар.
І слухає мати, хоч треба доїти корову.

А з півночі, з Моринців, свіжістю віють вітри.
І звільнена Умань димить за крутою горою.
І тужно під мжичку скриплять за вікном явори
із грізним залізом війни під живою корою.

А потім змалюю я з книжки Тарасів портрет.
І мати дбайливо прикрасить його рушниками.
В кожусі і в шапці, суворий із виду поет
і горе, і щастя сімейне ділитиме з нами.

І взяті у пам’ять його неповторні рядки
згадають і батько, і мати, а я ж бо тим більше.
І Муза до мене тоді завітає таки.
І я ще таємно, але вже писатиму вірші.

А прийде пора – і я долі назустріч піду.
І склавши пожитки у свій чемоданчик тісненький,
щось інше залишу, а все-таки місце знайду
для томика любих і знаних поезій Шевченка.