Ти не знаєш, та я боюся грози:
вітер здіймає шифер, а поверхом нижче — я
кутаюся, собор за вікном блищить
і чую — з гуркотом падає боже серце.
Страшні історії про вбитих посеред поля
під самотнім дубом на випаленій пшениці
розказувала прабабуся, вимикаючи всю електрику,
й лягала спати. Відтоді я неспокійна,
коли збираються хмари над срібним містом —
забиваюся у куток, не кличу на допомогу,
намагаюся це відчути до самого дна,
потім падаю, непритомна, щоби стати на ноги,
коли сонце зійде висушити асфальт.
В цьому вся я й ти знаєш.
Гроза
© Copyright: Мария Лихошерстова, 2016
Свидетельство о публикации №116050800525
Свидетельство о публикации №116050800525
Рецензии
