Реквием

Реквієм

Нізащо вже очей не відкриє людина
на згорьований плач, на розпачливий крик.
За вінками покірно пливе домовина.
Під мелодію траурну прапор поник.

Не повернуться радощі звичні і болі.
Ні багатства у неї тепер, ні боргів.
Відплива у човні найтіснішім поволі
від зелених, веселих життя берегів.

Хоч злітає душа в світле  царство небесне,
як завершиться долі земна круговерть,
тільки, що не кажи, а хто вмер, не воскресне.
Невблаганна в тупій невідступності смерть.

Ні, не втішить і те, що проб’єшся травою
чи якимсь деревцем з-під земної кори,
бо лягає трава на зорі під косою
і дерева на світі шумлять до пори.

Смерть була і буде всім утратам утрата,
незалежно чи рання чи пізня вона.
Це, мабуть, найгостріше відчули солдати
ті, що в них відібрала війна імена.

Всі у землю підуть – хлібороби й поети –
від щоденних турбот, від нудьги, від утіх,
й ті, про кого некрологи будуть в газетах,
й ті, що нікому буде оплакати їх.

Всіх отак проведуть в ту останню дорогу,
звідкіля вже не буде повік вороття.
Певно, саме тому попри болі й тривоги
дороге і безмірно солодке життя.

Вже позаду зосталися яр і калина.
Зовсім близько уже до межі небуття.
Та вливається в душі живих Батьківщина
повнотою ясного, як день, почуття.

Це – кінець. Вже немає людини на світі.
Дужчий плач, бо останній пішов поворот.
Всі ми смертні – від смертної матері діти.
Та безсмертний під батьківським небом народ.