Баллада древности

 Дела давно минувших дней,
Преданья старины глубокой.
А. С. Пушкин


Ще коли себе древні відчули людьми,
коли труд їм навік повирівнював спини,
хтось один все ж не склав тому диву ціни
і вчинив у громаді дикунську провину.

І вели не Боги, а старійшини суд,
перший, праведний суд на планеті.
І кричав, і мовчав біля вогнища люд.
А відступник чекав неминучої смерті.

Міцно стиснула посох вождева рука:
– Геть іди, нам списа не поганить об тебе!
І в безводній пустелі злочинець блукав
і благав, щоб упала хоч крапелька з неба.

Ледь доповз він, як гад, на чужу оболонь.
Більш очей не туманили кола криваві.
Він привів чужоземців на отчий вогонь,
вожака осліпив, а рідню обезглавив.

І жорстокий, тупий, він володарем став,
хоч не повним, а в межах васала.
Співплемінники мерли без їжі і прав,
правив кат, обростаючи салом.

Та зросли волелюбного роду сини,
й заболіла їм пам’ять, як рана.
З крем’яними сокирами встали вони
на пришельців і свого тирана.

О як бубони били під радісний сміх!
Як велично хиталися пера!
Тільки вождь їх сліпий того бачить не міг.
Він вмирав у холодній печері.

Та солодкий у грудях відчувсь йому зсув,
як забігли щасливці натхненні.
Ще за хвилю до скону усе ж він почув
і свій титул із вуст їх, і ймення.

Увсібіч від багать розповзалось гаддя.
Знову давній відроджувавсь звичай.
І вдивлялися люди в обличчя вождя,
у суворе й щасливе обличчя.

А довкола густіла тривожна імла
за стоянкою древнього роду.
І щомиті готова до бою стріла
молоду чатувала свободу.