Сувид

Дремучий лес за маленьким селом
Веков минувших пылью припорошен,
И холм, как древний бронзовый шелом,
Перуном за ненадобностью брошен...

А имя - Сувид у того села:
Бог знает, что оно обозначает...
Зато в реке вода - как из стекла,
И ветер сосны бережно качает.

Давно уже иным стал ход часов:
Стряхнули крыши ветхую солому...
Но, под щитом смарагдовых лесов,
С Семарглом и Стрибогом мы - как дома!

Плывут здесь, как столетья, облака,-
Уверенно, неспешно, величаво:
Конца не видно Сувиду пока,
Как не видать у Сувида начала...

Повсюду он: умоется росой,
И обернётся птицею лесною,-
То он коней ведёт на водопой,
А то как гром грохочет за Десною!

Да кто он, Сувид?! Может, бог лесов,
Навек ушедший в чащи, в буреломы?
Он, может, слышит эхо голосов,
И тоже для себя решает: кто мы?!

Спасибо вам, дворы и яворы,
Что дали разглядеть его лицо вы:
В покое вод, и в трещинах коры,
И в туче, что как профиль невесомый!

Здесь, в этих пущах, каждый зверь мне - брат:
Отмоюсь от грехов своих - в речушке!
Здесь я - в гостях, у сосен и дриад,
У земляники на лесной опушке!

Не веришь мне? Тогда, подумай сам:
Кто месяц повернёт на дождь рогами?
След в след, пройдёт за нами по лесам,
Огонь притопчет босыми ногами?!

...То рябь бежит от ветра по воде,
То на стекле узор мороз рисует,
А мы всё кличем: "Сувид, где ты, где?!"
-Вы где? Вы где? - Из леса вторит Сувид...

                1988 г.





Сувид Лiна Костенко

 Ми завжди проїжджаєм це село.
 Ім`я у нього праслов’янське — Сувид.
 Тут навіть хмари особливо сунуть, —
 сутемна синь на бронзове чоло.

 І хоч Стрибог на поїзд пересів
 і вже дахи струсились від соломи, —
 тут, за щитом смарагдових лісів,
 моїх жар-птиць блакитні космодроми.

 Я забуваю сумніви і сум.
 Я воду п’ю у Сувиді з криниці.
 В країні сосен, сувидських красунь,
 зі мною грають в піжмурки суниці.

 Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.
 Учора він прикинувся сосною.
 То коней напуває у Десні,
 а то, як грім, гуркоче за Десною.

 І хто він — Сувид? Може, бог лісів,
 що десь пішов у нетрі й буреломи?
 Він, може, чує луни голосів
 і хоче теж вгадати собі, хто ми?

 Спасибі вам, двори і явори,
 що ви лице дали його розгледіть —
 у тиші вод, у борознах кори,
 у хмарі, що як профіль і як лебідь.

 Здригнувся лось. Регоче браконьєр.
 — Який там Сувид? — каже. — Все нормально.
 Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.
 Його ніде на світі вже немає.

 Неправда, є! Бо хто у небесах
 на дощ поверне місяця рогами?
 Хто після тебе пройде по лісах,
 вогонь притопче босими ногами?

 Не може бути, щоб його — ніде.
 Без нього людям суєтно і сумно.
 І я гукаю: — Су-ви-де!.. — ...ви де?
 — Ви де?.. Ви де?.. — відгукується Сувид.