напевно, ми просто не заслуговуємо на щастя.
інакшого пояснення, чому ми постійно зриваємося вниз - я не маю
й хоча мені здавалося, що твої пальці тримають мої зап'ястя
та все одно... рано чи пізно я те почуття втрачаю.
ми як ті самогубці, добровільно підходимо до краю і летимо,
шукаючи чогось, чого давно ніхто не бачив й про що навіть не чув.
опиняючись в денній темряві, намагаючись знову знайтись, ми кричимо
проте нічого не виходить у нас, і ти вкотре "востаннє" мене не відчув.
і ми знову "вперше" розуміємо, що кохати будемо довше, ніж життя,
і повертаємося на початок, даємо обіцянки не пусті, але й не повні.
все по тому ж сценарію, повторюємо фрази, бо нема вороття,
навіть наші тіла, говорять між собою, хоч вони й безмовні.
Востанн i впереше
© Copyright: Журба, 2016
Свидетельство о публикации №116050408514
Свидетельство о публикации №116050408514
Рецензии