Пропажа. Подвиг матери. Любовь Селезнёва. на украи

Пропажа. Подвиг матери.
Любовь Селезнёва

http://www.stihi.ru/2011/04/01/6012

Перевод на украинский язык.


Пропажа. Подвиг матері.   
   
Любов Сєлєзньова.
 
Засновано на реальних подіях

Дорогій сестрі Галай Раїсі Петрівні присвячую


- Іванівно! Збирайся швидше! Не затримуй машину! Німці ось-ось увійдуть! Хвилину даю, не більше!

 Лице голови колгоспу було червоним, виблискувало від поту, а вигляд він мав переляканий, засмиканий. Він битих дві години кричав, намагаючись зібрати жінок:

- Від смерті драпати треба, а ви, бач, оклунки рятуєте…
На ньому лежала відповідальність за життя своїх колгоспників, на яких трималося постачання фронту продуктами.

 А фронт підходив все ближче, снаряди розривалися біля самого села.  Канонада артилерії наближалася з кожною годиною. Від стрілянини дзвеніло скло у хатах. Тиша, яка ще нещодавно стояла у цьому затишному селі, була порушена вибухами війни. Тільки-но відбомбилась зграя «Мессерів», знищила будинки, пекарню й школу. Бомба влучила і в конюшню, враз вбивши майже усіх коней, які були не придатні до фронту…

- Та я зараз, Федуличу, тільки оклунки покидаю до кузова і поїхали.

 Оклунків, кошиків, мішків й вузлів височіла велика гора.

- Ти що, Іванівно, неначе всю хату збираєшся з собою брати, га? Бери найнеобхідніше та дітей. Чекати не стану!

 З цими словами кульгавий Федулич тремтячими руками квапливо підхопив пару вузликів, клаптиковий конвертик й бігом відніс додому. Відкрив ляду на підлозі й покидав туди. Покликав на підмогу. Прибігло декілька підлітків й спритний дідок, - миттю впоралися.

- Гришо, ти тут? – кликнула мати сина.
- Тут, мамо, тут! Сідайте! – син із полуторки подав матері руку.

 Але куди там сідати, коли і яблуку ніде впасти! Жінки, діти, старі й підлітки сиділи один на одному, а хлопчаки, які тільки-но заскочили, лягли животами на дерев’яній кабінці.

 Іванівна ще не встигла занести за борт другу ногу, як машина різко рвонула з місця й полетіла через поле, в об’їзд тракту, щоб по дорозі не зустрітися з фашистами.

 Іванівна була спокійна: якщо Гриша тут, то й доньки з ним. Хлопець у неї росте надійний, відповідальний, помічник у всьому! Тому, не поспішаючи розмовляла зі стурбованими сусідками й шукала місце своєму домашньому скарбу, та так і не знайшла. Сиділа на валізі, кошика з провізією тримала на колінах. Заправила під хустку неслухняну гарну косу – гордість чоловіка, який зараз був на фронті.

 А коса у неї була шикарна, темно-руса, товщиною з руку. Бувало, уложить її навколо голови корзинкою і ходить королевою. Сама вона хоч і не з красунь, і ростом метра з півтора, але пишногруда і не худенька; лоб малесенький; губки повні, рот широкий, а вушка такі, ну наче у немовляти. Вицвілі брови дугою обрамляють світлі, добрі очі. По молодості у неї на щоках були симпатичні ямочки, а зараз вони перетворилися на скорботні зморшки. Зате її тіло було дивовижно м’яким, ніжним, завжди теплим. Маленькі руки з якимись дитячими пальчиками були сильними й умілими. Петро кохав її до нестями.

 Де ж то тепер він, чоловік її коханий, єдиний? Напевно, теж у пеклі обстрілів й у смертельній небезпеці. Родину свою у боях захищає… Знав би він, як їм тут зараз… Щось давненько вістей немає. Чи поранений, чи здоровий? Чи живий взагалі?..

 На борозні колгоспного поля вантажівку так тряхнуло, що люди ледве не вивалилися з кузова. Заплакало немовля.

- Ох і бо! Це мабуть, моя доня, - опам’ятавшись від важких дум, заметушилася Іванівна.
- Гришо, передай мені Любочку! Я їй груди дам.
- А де вона?...
- А ти чи не взяв її, чи що? – побіліла мати.
- Я думав, що ви…чи Рая…
- Так і Раї нема? – відчайдушно закричала вона, перекриваючи завивання мотора. – Ох, Боже ж мій, Боже! Люди добрі, де ж мої діти?

 Й без того перелякані пасажири полуторки в розгубленості  озирались, очами шукаючи дітей Іванівни. Але в кузові їх не було…

- Ой, лишенько! Дітей посіяла! – відчайдушно заголосила жінка, – Зупиніть машину! Зупиніть зараз же!
 Жінка заметушилася, заголосила:
- Хлопчики, стукайте шоферу, хай зупиниться!
І ще голосніше закричала:
- Сті-і-ій!

 Але у такому реві мотора та при такій швидкості водієві цього галасу нечутно. Хлопчаки затарабанили у дах кабіни кулаками й п’ятами, але незадоволений Федулич показав у вікно їм величезного кулака, а водієві наказав не зупинятися. Відлуння недалекого бою змушувало поспішати…

 Іванівна по ногам, по рукам й речам пробиралася до борту, враз перемахнула його і звалилася у колюче, спіле жито, встигнув лише крикнути сину:

- Їдь, Гришо, може хоч ти виживеш!

 І вже, при приземленні у жнива, крикнула вслід:

- Я до ха-а-ти-и!

  У цю саму мить Іванівна не здогадувалася, що відсутність доньок у машині стане порятунком для усієї родини. Звідкіля їй було знати, що полуторку, яка шалено мчала полем, при бомбардуванні рознесе на маленькі шматочки важка авіаційна бомба?.. Пряме влучення  не залишить шансів на життя жодному із пасажирів…

 Про цю трагедію їй потім розкажуть свідки тієї гіркої події – односельці, піші біженці війни…

 І тоді, і пізніше, й весь залишок свого життя Іванівна не раз подякує Богу й усім святим за те, що так розпорядилася доля залишити їх живими завдяки тодішньому великому горю матері. До кінця своїх днів вона буде дивитися на меншеньку, як на рятівницю, й любити її та жаліти настільки, наскільки дозволять обставини тих непростих післявоєнних років…

 Дванадцятирічний хлопчик побачив, як мати на ходу машини впала, декілька разів перекинулася й намагалася піднятися.

- Ма-а-мо-о! – закричав він й став пробиратися до заднього борту, щоб пригнути слідом за матір’ю. Жвавий дідок притримав його за ногу, вмовляючи не ризикувати. Але Гриша другою ногою вдарив діда у руду бороду, вирвався з кістлявих рук, й перемахнув через низький борт. Вслід йому полетіли валіза, мішок з речами і кошик з їжею та матюки діда…

 Хлопчик не зовсім вдало приземлився – кульгав. Так, шкандибаючи, він зібрав на полі розкидані речі, застебнув валізу. Підібрав й розкидані полотняні мішечки та вузлики з їжею, поклав їх до кошика й поплентався до матері, що сиділа далекувато.   

 Стояло липневе пекло. Розлючене сонце готово було, здавалося, розплавити все живе й мертве. Пил та гар близької передової дерли горлянку, дихати було нічим. Він задихався ще й від спраги та вантажу, але вперто йшов уперед. Потім кинув речі й побіг до матері, думаючи, що вона розбилася й не може встати. Проте вона насилу встала й замахала синові – мовляв, не кидай майно. Він зрозумів і повернувся.

 Розбиті коліна та лікті так саднили, так пекли, що хоч кричи. Але хлопчик знов і знов брав валізу, тягнув її вперед метрів на тридцять, повертався, брав мішок на горба, брав у руки кошика й тягнув уперед метрів на 50-60. Потім знову повертався за валізою і… Так добрався до матері.

 У неї було до крові подряпане лице й розірвана спідниця. В долоні застрягла велика колючка, яку вона намагалася витягти зубами, тому й сиділа так довго, здавалося б, нерухомо. З нижньої опухлої губи на її пишні груди стікала цівка крові. Всюдисущі мухи набридливо дзижчали, прилипали до ран і ніякими методами їх було не відігнати.

 Побачивши кров на лиці матері, Гриша перелякався:

- Мамо, чи ви ранені?      
- Нічого синку, до хати якось дійду. А ти то як? – мати подивилася на його обдерті штани, скрізь дірки яких було видно не менш розідрані коліна. Подряпини були забруднені пилом.
- А ну, йди сюди! Ближче, ближче.

 Гриша підійшов до самого лиця матері. Закривавленими губами вона вп’ялась у його коліно, висмоктуючи й вилизуючи бруд з ран сина, постійно спльовуючи.

- Боляче, мамо! Боляче! Не треба!
- Треба, сину! Багнюка увіп’ється в шкіру й смуги на все життя залишить. А тобі воно треба?
- Ні-і…
- А зараз відвернися сину й промий коліна сечею – це давній спосіб від нагноєння.
- Тю… - почервонів хлопець.

 Після такої процедури знезараження ран мати приклала до його колін листа подорожника, порвала свою хустину на смуги й замотала ними усі рани сина.

- Ну як воно?
- Та легше.
- Тепер сину, витягни мені колючку.

 Й дала йому голку з суровою ниткою, витягнувши її з-під коміру квітчатої кофти. Про свої розбиті коліна й лікті вона промовчала – під одягом їх не видно. Притому дуже болів бік, на який вона приземлилася при падінні з машини…

Товста колючка сиділа глибоко в долоні. Кінець її Іванівна відгризла зубами, коли ще тільки приземлилася, а далі Гриша – звичайно ж не хірург – розколупав їй усю долонь. Вона мовчала. Попрацювавши так доволі довго, хлопець висмоктав кров з рани, спльовуючи у пил, як мати при обробці його ран.

- Зараз я відвернуся, а ви, мамо, те ж зробіть, щоб долонька не загноїлась.
- Ось бачиш, який ти гарний лікар – рецепту запам’ятав… - ганчіркою прив’язав лист подорожника, і, як то кажуть, «пішли вони світ за очі».

 Кульгаючи, вони вийшли на шлях й побачили жахіття бомбардування: покинуті, перевернуті вози й візочки, пухові перини, купу розкиданого одягу, посуду та іншого майна. Навіть відкриті ковані скрині з добром валялися. Над полем й шляхом вітерець ганявся за білими сніжинками з розірваних подушок.

 Але найстрашніше – трупи… Мертві тіла чоловіків, жінок, дітей… Трупи коней, корів, кіз і навіть птахів… Над ними дзижчали рої мух та повзали мурахи, а в небі кружляли ворони. Сморід тут стояв страшенний… Від нестерпної спеки трупи роздуло, почався процес розкладання…

- Мам, дивись, це ж наша учителька… - хлопець в розгубленості зупинився поряд з розпростертим в незручній позі закривавленим тілом молодиці. Вітер гортав сторінки зошитів і книг. Біля її ніг на одному із зошитів лежав закривавлений обрубок руки… На пальцях синіли сліди від чорнил… Хлопчик здригнувся.
- Царство їй небесне!. – перехрестилася Іванівна, закриваючи долонею єдине ціле око вбитої. Інше око, напевно, виклювала чорна птаха. – Ходімо скоріше звідсіля, синку.
- Мабуть з Валуйської школи йшла, - тільки й вимовив він, вкриваючи вбите життя знайденим поруч рядном.

 Сльози на очах матері й сина змішалися з пилом важкої дороги. Гриша задихався вже не стільки від спеки та пилу, скільки від ярості.

- Прокляті фашисти! Вчительку нашу вбили, гади! – горював учень, шмигаючи носом. – У неї ж мати сліпа, як вона сама жити буде?
- А ми їй не скажемо, що Оксана Йосипівна загинула, - мудро вирішила Іванівна. – Так вона хоч чекати доньку буде і якось жити…
- Я їй допомагати стану! – рішуче зголосився Гриша.
- Ото діло! Гарний хлопчик у мене росте!

«Все одно я на фронт втечу й помщусь катам за вчительку!» - мстиво пробурчав юний патріот : під його сорочкою біля серця червонів піонерський галстук.

 У небі загуділи мотори літаків і незабаром чорні ворони зі свастикою почали кидати бомби. Мати й син залягли у неглибокій ямі від вибуху, злісно проводжуючи очами фашистські машини.

 Бомби впали далеко від них. Але тут один літак пролетів над шляхом, і на другому колі почав поливати кулями лежачих довкола мертвих, напевно, прийнявши їх за живих.

- От проклятущі, навіть мертвих бояться! – вставив Гриша, піднімаючи голову. Мати тріснула його по потилиці, пригнула носом у землю й прикрила сина своїм важким тілом.

 Не вдовольнившись нальотом й обстрілом, фашист знову повернувся й став кидати вниз якісь пакети, котрі при приземленні відразу же вибухали.

- Це він міни кидає, - здогадалася мати й перехрестилася: - Господи, помилуй!
- Хіба такі здоровецькі міни бувають? – з сумнівам спитав Гриша.
- Так вони ж у зв’язці! Їх там, може, десять, а може й всі двадцять…

 Міни вибухали з оглушливим грохотом і тріском, далеко розсіюючи мільйони осколків, тому й називалися «осколочними». Над головами матері й сина продзижчало декілька. Але, слава Богу, мимо.

 Велика заграва спалахнула над лісом, зайнялися жнива й копиця біля шляху. Коли нальотчики полетіли, мати й син побачили сумну картину: де лежали вбиті, там, осідаючи, клубочився пил. Неначе у сповільненому фільмі, на змучену землю ще довго падали й падали з неба шматки бруду, фрагменти людських тіл, гілки дерев та розбитих речей…

- Ось бач, як воно вийшло, що мертвим прийшлося двічі помирати, - коментувала побачене мати.
- Добре до нас не дотягнув, а то б… - Гриша зіщулився.
- До нас він не дотягнув, а ось бомбив вочевидь, наше село… Господи, залиш живими моїх дітей, більше нічого не прошу! – перехрестилася Іванівна.

 Зваливши мішок з майном на плече, в здорову руку взяла кошика з їжею, а Гриші віддала валізку з найціннішими речами.

- Ходімо швидше до хати, сину. А то як там наші дівчата?..


 Поки вони кілометрів 10 йшли до хати, бомбардування їх настигали ще двічі. Перечекавши ці жахіття у воронках, мати й син до дому дібралися тільки ввечері.

 Кофта матері на грудях була вологою, син здогадався, що це протекло Любашкіно молоко. Але він не знав, що під одягом кровоточать материнські рани й гостро болить поламане ребро. Про це він дізнався лише на другий день у хаті. Дізнався й обмер: як же вона йшла ці довгі кілометри?
Та ще й мішки несла! Й ні слова не сказала…

 Це стало для підлітка прикладом мужності й терплячості. «Он ви яка, мамо! Як же ви нас любите!». Небувала досі ніжність до матері переповнила серце сина, вижавши горду, благородну сльозу.

…Селище своє вони не впізнали, так воно було спотворене вибухами й пожежами. Догорали сади, тини й лазні. Дим стелився донизу й виїдав очі. На селище насувалася вечірня темрява. Люди, немов птахи при небезпеці, покинули свої гнізда…

 На всі ті сумні події байдуже витріщив безвинні очі блукаючий у чорних хмарах місяць. Йому що? Там, угорі, йому безпечно, а на понівеченій Землі горе, смерть, розруха… Але це тільки так здавалося засмученому хлопчику.

 Його ж матері Місяць здавався головним свідком усіх жахів війни. Всевидячим оком Бога він фіксував усе, що відбувалося, та був немов  заступником безвинно страждаючих.

 Заступником? Так! Якщо вони залишилися живі після усього пережитого, означає, що він усе бачив з блакитної висоти й беріг їх беззахисні душі святим поглядом…

На щастя, їх дім залишився цілим, тільки в саду, де дозрівали дулі, була глибока воронка. Дуль не було… Кудряві, стрункі груші трупами були розкидані за садом, й незрілими плодами плакали за свою гірку долю…

- А ці груші наш батько саджав… - з болем вирвалося з грудей сина.

 Знав би він, що саме в цей самий день, а може, і в той самий момент загибелі дерева загинув і його батько… Пізніше цю трагічну, феноменально-містичну історію підтвердить дата похоронки…

 Але матері було не до груш. У неї душа розривалася від невідомості – де доньки?

 Кинувши біля хвіртки речі, вона побігла до хати. Але там було пусто.

 В сараї спокійно лежала корова й байдуже жувала жуйку. Зорька не забула щиро привітати свою доярку голосним радісним «Му-у-у!», мовляв: а я так і думала, що ти мене не покинеш…

 В сараї метушилися, рохкаючи, голодні, перелякані поросята.

 У курнику гарний півень на сідалі, побачивши хазяйку, сонно засокотів про це виводку подруг. «Господар!» - схвально кивнула йому Іванівна.

 Собаки в конурі не було. Собаки й кішки задовго до бомбардувань покинули хати. Але й доньок теж ніде не було…

- Доні мої, доні, де ж ви, діточки? – заголосила мати у хаті, присівши на дерев’яне скрипуче ліжко. Й застогнала. Мабуть, не тільки від втрати дітей, але й від ран на тілі.
- Осьдечки я! – пропищав  захриплий голосок з-під ліжка.
- Ох і бо! – Іванівна театрально сплеснула руками і заглянула вниз. – Раїчко, де ж ти була, дитина моя?
Витягнувши дівчинку з-під ліжка, вона пригорнула її до себе і в сльозах квапливо запитала:
- А Любочка де?
- Не знаю, - тремтячи всім тілом відповіла десятирічна дочка.
- А чого ж ти у машину не сіла? Я ж тобі суворо наказала – брати сестричку і – в машину, поки ми будемо майно збирати.
- Я…я…злякалася-а-а… - заревіла Рая.
- Чого?
- А я Любочку не знайшла-а-а…
- Куди ж вона поділася?
- Не зна-аю-ууу… - і заревіла ще голосніше.
- Мати Божа, невже ж вона на машині залишилася? – перелякалась мати й сіла цідити молоко з переповнених грудей. Від жаху серце провалилося у п’яти, защеміло, а розум краяла біль провини: як же вона, роззява, могла проґавити той момент? Що, та як сказати чоловікові про втрату дитини? Дитини, хоч і не до часу народженої, проте милої й улюбленої всіма членами їх дружньої родини. Не тільки батько дитини, але й сам Бог не пробачить їй такого! – подумки карала себе жінка.
- Та що Бог і чоловік? Вона сама собі ніколи не пробачить! І Рая невинна – вона теж дитина. Причому, не на жарт перелякана бомбардуванням й втратою сестрички 10-річна дівчинка тремтить від переляку й досі. Мати ніжно погладила русяву голівку без вини винної доньки.

- Ну не плач, доню, досить… Розказуй, як було діло?

 Виявилося так: злякавшись бомбардування й покарання зі сторони матері за те, що нянька проворонила ляльку, перелякана дівчинка сховалася під ліжком й там, плачучи, заснула.

 Розповідь нажаханої дитини перервав гул близької канонади. Снаряди з ревом й страшенним свистом здавалося, падали зовсім поряд. Своїми вибухами вони розривали змучену землю, молотом вдаряючи по мозку людей, а свист наводив жах падіння, як неминучої смерті й закладав вуха.

 Дівчинка миттю зісковзнула з колін матері й в паніці знову сховалася під ліжком. Її ледве дістали звідтіля – вона істерично кричала й пручалася.

- Ну що ти, доню моя, боїшся? – мати нагнулася й намагалася зазирнути під низьке ліжко. – В хаті нам бути не можна. Ходімо до погребу, там сховаємося. Там міцні стіни, там бомби нас не дістануть! – вговорювала мати дитину.

 Тремтяча дівчинка з радістю згодилася і першою спустилася по сходах униз, коли мати зняла з дверей важкий замок. Там у них, як в справжньому бомбосховищу: є й стіл з старого ящика, і нари, сірники, свічки й семилінійка з керосином. Навіть чекала лялька Катя зі старої ганчірки.

 Гриша на цегляній стіні пристосував полицю для книжок й зошитів.

 На стіні висів портрет батька, який воював на фронті.

 У кутку, за вишитими Раєю рушниками, сумно дивилися на них образи святих.

 До війни тут зберігалися запаси їжі: в бочках з кригою сир і бринза, шматки засоленого сала; в глечиках – залите смальцем м’ясо; сюди  ж з сараю перенесли й діжки, - в них зберігали зерно, квашену капусту, засипали картоплю. На полицях, бувало, розвалившись тулилися пузаті гарбузи. На кілочках парами висіли жовто-зубі качани кукурудзи.

 Обов’язковим у раціоні сім’ї був запашний мед – дерев’яна, наче іграшкова, діжечка тепер приманювала лише колишнім ароматом. На дні Гриша зберігав підібрану у полі зброю. Він розібрав її на частини, змастив солідолом й сховав з надією втекти на фронт.

 В добрі часи в погребі усе літо був лід, завдяки чому продукти тривалий час зберігалися холодними й свіжими. Зараз від припасів нічого не залишилося…

 Пересидівши бомбардування в погребі, родина, нарешті зайшла до хати й сіла вечеряти. Нарізаючи сир та хліб, розливаючи дітям тільки-но здоєне молоко з глечика, мати все плакала й голосила за зниклою дитиною.

 Зненацька, казна-звідки, почувся віддалений писк. Мати подумала,  що їй це вже ввижається. Проте глухий плач дитини продовжував краяти її серце, тому вона завмерла.

 Гриша швиденько зметикував, що й як, й відкрив ляду на підлозі. Плач став голоснішим. Він радісно стрибнув на сходинки й серед оклунків, мішків, вузлів й кошиків, з-під самого низу поспіхом нагромаджених речей виявив… свою сестричку. Цілу й неушкоджену, закутану конвертиком в клаптикову ковдрочку.

 Просто диво якесь, що дитина залишилася живою! Напевно, коли поспішали від’їхати на машині, мужики й хлопці не розібралися, що десь там є дитя й без розбору кинули разом з речами й клаптиковий конвертик з дитиною…

 Опухла від сліз, мокра  Любочка відчайдушно верещала і дриґала крихітними ніжками, сповіщаючи про те, що вона прийшла у цей світ не вмирати, й що життя продовжується!

 Мало того, гірким дитячим плачем вона висловлювала й свою образу: бач, ви які, закинули, мов ляльку, на саме дно погреба, змусили пітніти під купою речей абсолютно голодну й забуту… А я ось вона! Хоч ледве й не задихнулася, хоч і охрипла від крику, але докричалася, нарешті, до порятунку!

 Хоча… Хто кого врятував – це ще питання…

 Любочка, насухо закутана, швидко заспокоїлася під теплою груддю своєї винуватої мамки, що радісно посміхалася несподіваному щастю знахідки. Принишклі старші братик і сестричка дивилися на неї та й собі щасливо посміхалися, вплітаючи смачну вечерю.

 Але з вулиці знову почувся гуркіт, заблискотіли спалахи й це перервало радість єднання родини, яка знайшла дорогоцінну пропажу. Діти за звичкою прийняли вуличний гуркіт за новий наліт німецьких бомбардувальників й вже знову були готові бігти у своє бомбосховище. І тільки мати вперше за війну розсміялася й заспокоїла дітей радісною звісткою:

- Не лякайтесь, це ж гроза, діточки мої! – і розмашисто перехрестилася. – Слава тобі, Господи! Дощик пішов!

 Цілющий, теплий літній дощик забарабанив по віконцям старенької сумної хатки. З солом’яного даху на призьбу  полилися цівки небесної води, турботливо вмиваючи її глиняні боки.

 Гриша відчинив ставні й кватирку вікна. Після тривожного й важкого, небезпечного й задушливого дня до хатки ввірвався чистий озон. Лагідний вітерець ніжно обдув змучені лиця.

 Дощ! Він напевно змиє пил, напоїть поранені сади й змучені спекою трави…

 Дощ! Він обов’язково змиє кров невинно полеглих й навіки закриє їм очі…

 Він, дощ, здійснить за людей останній християнський обряд – оплаче, обмиє всіх убитих, розкиданих на розбитих дорогах війни…         

 Дощ… Як довго його чекали! Яка ж приємна ця мирна гроза, як радісно бачити звичайну блискавку! Вона не лупила трасуючими кулями, а лише освітлювала усі гидкі діяння війни…

 Ця перша з початку літа мирна гроза відгукнулася в серці салютом надії на швидку Перемогу.

 І тільки одна Рая не повірила в справжню грозу: вона в паніці знову залізла під ліжко…

 Вона, навіть ставши сивою, при гуркотінні грому, завжди в паніці метушиться й шукає, де б сховатися. Їй всякий раз здається: починається не гроза, а бомбардування…

 Синіми очами переляканого дитинства вона з острахом дивиться на темні, важкі хмари, з котрих колись вилітали чорні вОрони зі свастикою на пузі й крилах, стріляючи в неї, в її улюблену корову й ляльку, в її батьківську хату…

 А хаотичні блискавиці у небі ввижаються їй спалахами вибухів та пожеж тієї жорстокої, давно минулої війни…


                Історична довідка:
 У Велику Вітчизняну війну протягом 6,5 місяців лінія фронту проходила вздовж р. Воронеж. В наслідок безперервних боїв місто Воронеж було сильно зруйноване.
 с. Валуй, станиця Валуйки, ст. Палатовка, ст. Ливенка, (де ми жили у війну, зараз Белгородська обл.) знаходилися в районі, де проходила Курська битва. Ворог переправився через р. Дон та дійшов до р. Воронеж. Саме тому тут були жорстокі бомбардування та бої. Тричі наше село переходило із рук в руки. Тричі німці окупували село, тричі наші війська звільняли його. Остаточно звільнені від фашистів у серпні 1943 р.
         (Велика Енциклопедія Кирила та Мефодія)   


 


Альманах " Спасибо ветеранам за победу!"
http://www.stihi.ru/2015/05/02/1161   

Международный конкурс Болгария 2016 
 http://www.stihi.ru/2016/01/18/10173



ГРАМОТОЙ "ВО ИМЯ ПАВШИХ И ЖИВЫХ "          

награждается:

Дебютант международного конкурса

НИКИТА КРУГЛОВ. ДОНБАСС.    http://www.stihi.ru/avtor/kaktus24

За переводы рассказов с русского языка на украинский язык из альманаха:
" Спасибо ветеранам за победу!"   http://www.stihi.ru/2015/05/02/1161:

Ольга Мальцева-Арзиани: "ПОХОРОНКА."  http://www.stihi.ru/2010/12/26/1089  /
/ " ПОХОРОНКА. "   http://www.stihi.ru/2016/02/11/2865
*
Любовь Селезнёва: " Пропажа.Подвиг Матери."   
http://www.stihi.ru/2011/04/01/6012  /
/"Пропажа. Подвиг матері."
*
Любовь Селезнёва: " Алая гвоздика. Подвиг Матери.
                http://www.stihi.ru/2014/05/07/5597 /
                / " Червона гвоздика -1. З циклу Подвиг матері "


Рецензии
Низкий вам поклон, уважаемый Никита, за перевод моих р-зов!
Это ж какой большой и кропотливый труд!
Я читала в переводе и было так тревожно, до слёз,
ведь на украинском языке р-з звучит куда смачнее.
В рус. яз. -оч. жаль- так не сказать.
Это язык моей мамы,это написано о ней-
это мой памятник её подвигу.
С огромной благодарностью к вам, добрый вы человек!
Любава

Любовь Селезнева   22.04.2016 18:19     Заявить о нарушении
Спасибо, что оценили мои первые попытки. Я не собирался в конкурсе участвовать. Просто хотел помочь маме с переводами, свободное время было. Но она сказала: "Раз сам переводил, значит своим именем и подписывай." Вот так и вышло.
С уважением,

Ник Круглов   22.04.2016 21:16   Заявить о нарушении