Коли дощ розридався залізом,
І в очах потемніло від болю.
То себе заспокоював призом,
Що отримаю я після бою.
То не слава, не влада, не гроші,
Що отримають псевдогерої.
То сухі незаплакані очі,
У матусі моїй дорогої.
І не думав, що з волосом сивим,
Я отримаю нові бажання,
Не посаду чи бути умілим,
А побачити сонця світання.
Не питаю, чому воно стало,
Так безглуздо і надто жахливо,
Що книжкове майбутнє пропало,
І не мріють вже люди про диво.
Не літять на далекі планети,
Не знаходять від старості ліки,
А пускають по людям ракети
І на зло прикривають повіки.
Я не буду шукати тих винних,
Хто життя і себе не цінує.
Краще старість в обіймах родинних,
Коли діти і жінка цілує.
Щоб веселкою дощ закінчився,
Щоб катати на спині онуків,
Щоб на місці у раз провалився,
Той, хто любить від пострілів звуки.
12/03/15
Залiзний дощ
© Copyright: Артамонов Евгений, 2016
Свидетельство о публикации №116041901481
Свидетельство о публикации №116041901481
Рецензии