Корюковская трагедия

Кличу їх,  вони не йдуть додому,
Неслухняні, кличу знову й знову,
Вийду я на ганок, постою,
Все згадаю і заплющу очі,
Їх, живих, згадаю і кричу,
«Поверніться!» – їм  кричу щоночі.
А вони лежать рядком в садочку,
Неймовірний страх в очах дитячих,
«Ви мої синочки, милі дочки»,
Стану над могилою і плачу,
Бо не маму бачили востаннє,
І не слухали бабусі оповідки,
І не гріло сонечко вас раннє,
Мерзнете в землі, мої сирітки,
Вас фашисти били, убивали,
У зимову землю затоптали,
Розстріляли і спалили хату,
Пам’ятаю цю криваву дату.
Сам – один на світі залишився,
Кожну ніч синочок милий снився,
Виросли б і вивчились малята,
Котрий рік без них порожня хата,
Я її відбудував, і квіти
Насаджав в саду, де мої діти.
Не треба вам нічого купувати,
І на свята родинні дарувати,
Не пожили на світі мої діти,
І пам’ять я продовжую любити,
Ви назавжди  залишитесь маленькі,
Такі ви ніжні і такі гарненькі,
У школу, в дитсадочок ви ходили б,
А в мене скроні рано побіліли,
Допомагали б нам по господарству,
І не було б кінця любові царству,
Повиростали б, власні сім’ї мали б,
І до батьків стареньких приїзджали,
Ви мовчите, маленькі янголята,
Помоліться перед Богом за тата,
Ліжка вам не постелити,
Ковдрами теплими вас не укрити,
Рученьки ваші не цілувати,
Бо ще є нелюди прокляті.

09.05.2015 р.