30. 03. 16

Темрява була надзвичайно яскравою. Зірки тихенько гойдались, повільно майндруючи своїми шляхами туди, де їх чекав хтось особливий.

Я крокувала пішки з місця нашої останньої зустрічі, усвідомлюючи, що далі в моєму житті буде тільки така темрява. Можливо, зі спалахами зірок, але все одно темрява. Це слово мені зовсім не подобалося, але я крокувала далі.

Старенькі дерева обіймали мене з двох сторін, намагаючись заспокоїти. Та я вже була затьмарена і тільки на невеличку частину себе жива. З середини щось дуло, гуркотіло і дуже хотіло вибратися на свіже повітря. Це був мій біль, моя печаль – біла з одного боку, а з іншого – занадто чорна. Це гудів мій біль, який колись був моїм коханням, а зараз, у цей самий вечір, в цій темряві став моєю порожнечею.

Я залишила тебе там, у серпні. І зустріла знову десь там, уже навесні. Був квітень - моя яскрава зірка, яка зробила мені найдорожчий подарунок - тебе. Тебе з таємною усмішкою серед старих дерев у квітні.

І я зрозуміла одну річ, одну дрібничку – кохання – воно в нас у середині. Треба тільки дуже сильно заплющити очі і ти його побачиш.

Мій дорогесенький хлопчина, ти був відблиском мого кохання, таким яскравим, що затмив мене.

А потім ти пішов. Або я пішла. Уже й не має значення. І я все побачила, побачила ту тонесеньку нитку, яка з'єднала нас. Точніше мене з тобою. Та я і не жалкую. Завдяки тобі я почала жити, завдяки тобі я побачила своє кохання, яке «тихим сяйвом над моєю долею» навіки осяяло цю мить і мене в ній.

30.03.16
18.30

ankaOZ©