***

Я помираю щоразу, коли вирубують світло,
Коли ховають деформовані мрії,
Коли вбивають покалічені надії,
Коли кров викидається на посіріле тло.
Час сиплеться, як пісок, стираючи скло,
Спотворюючи картинку - криві дзеркала,
Істину калюж не псує дощова вода.
Чого даремно душу труїти? Уже все одно:
Зморшки або пудра лягли на чоло?
Правда, чи дезінформація?
Та яка в біса нація!
Замкнуте стареньке коло.
Це тривала гра в водне поло:
Всi по шию у воді і намагаються забити гол,
Поки люди веселяться, граючи в пейнтбол,
Продаючи один одному сторінки з Тори;
Опіум спогадів проникає в пори,
І весь світ гниє в мені шматочками яблука!
Потихеньку віднімається та рука,
Якої я повинен рити для відступу нори.
Я буду підривати терикони і гори,
Щоб садити чай і ромашки,
Щоб робити з глини прекаснi чашки,
І влаштую вам чаювання, політичні потвори.
Iз ціанідом,
кров'ю,
сльозами.
Приємного!

27.03.16