Люди

Слова раптові виникають звідкись,
Чорнилами на білому листі,
Я розкидаю їх як дивні квітки,
Як той художник барви на холсті.

Тримтячі руки, думка лине,
І я знов чую звуки ті,
Мій Боже, хай лиш не загине,
Ця думка хай не кане в забутті.

Я поринаю, вже мене не має,
А тут так любо, і мені й душі моїй,
Що там без мене я таки не знаю,
Та знаю, тут - містечко моїх мрій.

Я вільна, ось вона свобода вже, нарешті,
Ніхто не зачіпає, не відволіка,
Я чую смак улюбленой черешні,
Я бачу цвіт рожевий яблука.

Тут тихо, але якось дивно,
Нема ні галасу, ні крику, ні сварок,
Я починаю щось шукати інстинктивно,
проходячи крізь товпище думок.

Я у самотності, і все я щось блукаю,
В очах з'являються минулого етюди,
Я знаю, що за диво я шукаю,
Здається знов мені згадались люди.

Сріблясте проміння в обличчя,
Здається я прокидаюсь,
Де я? Яке се сторіччя?
Згадати усе намагаюсь.

Збираю усі думки ті,
Які у сні траплялись,
Які у тому світі
До мене скрізь чиплялись.

Слова раптові звідкись,
Знайшла я у пам'яті,
Я їх розкидаю як квітки,
На білому цьому листі.