беззахисно й безмежно

Отак побути. Нічого не казати. Просто радіти твоєму голосу. Просто, підійшовши майже впритул, не торкаючись, відчувати тепло.  Від твого тіла до мого, від мого до твого. Наче маленькі стрілочки атмосферних потоків з підручника географії за 4-й клас. Чому ти завжди приходиш у останню мить? Коли терпець мені уривається...
Вчорашня ейфорія від очікування під вечір, як завжди, вилилась слізьми.  Ти не прийшов.
Прибирання під Дюка Елінгтона, ванна з іланг-ілангом, натирання олією жожоба з 5 краплями есенції дамаської троянди, аромапалички (привезені тобою з буддистського храму) у керамічній черепашці (як ти тоді казав,даруючи)на щастя. Свіжесенькі свічі з бджолиного воску. Усе марно. Я дивлюсь, як тане лід у відерці зі справжнім «Канар-Дюшен», і мені крапають сльози на мережку тілесної панчохи…
І ось зараз ти сидиш на табуретці біля мене на кухні, дивишся, як я варю каву, заспана, невмивана, нечесана, у довгій маєчці, що слугує мені за нічну сорочку, і розповідаєш про вчорашній концерт, про твій нечуваний успіх. Ти мовчиш про те, як видивлявся до останнього у залу, чекаючи на мою традиційну червону гвоздику.
Мені шкода усіх тих корзин і букетів, що ти залишив на якомусь кладовищі, тиняючись всеньку ніч по місту…