нод я думаю

      Я іноді думаю, що було б не погано, ставши дорослою, чи то може старою,  написати згадки про своє студентське життя, побут у старому, холодному пострадянському гуртожитку та всілякі такі речі, що не минули стороною багатьох людей – себто юнацтво.
      Та потім дивлюся на стан екології, економічну нестабільність та різні страшні речі, що безупинно форсять новини, і мені стає так лячно, що я вже зараз вмикаю ноутбука, загортаюся у ковдру та…та й усе. Я завжди більше любила підготовку, аніж сам процес.
     Я сиджу у темній кімнаті (ще вчора вночі повісила на вікна аж дві пари занавісок), тому що я не хочу вмикати світло, адже тоді стане ясно, що я вдома і, не дай боже, до мене хтось постукає, тому що мені ліньки вставати, тому що занавіски просвічують теплим, легким  сяйвом.
      Моє життя котиться під три чорти, під хвіст церберу, до дідька і куди там ще тільки можна.  В цей час я сиджу у кімнаті. За вікном божеволіє березень, зриваючи з балконів білизну,  а  з людей дах. Я чую, як за дверима постійно снує якийсь натовп, чую галас, гучний регіт, міцну лайку дівчаток-філологів, а по підлозі до кімнати заповзає дим з недопалків, що покинули на підлозі хлопці з  фізвиховання. Через годину  мені потрібно бути вже на роботі – офіціанити у невеликій кльянній, що орієнтує свою діяльність на можливість прийти, замовити чаю чи то кольоровий коктейль та з важливою міною потягувати дим із найрізноманітнішими смаками з невеличких башт з розжареним вугіллям.  Збирати серветки та розносити склянки – не пік моїх мрій, та краще, ніж вантажити вагони чи то мести вулицю в таку погоду.
       Хочеться робити щось важливе, вагоме, карколомне, рішуче та водночас щоб всі відвалили, щоб сидіти в ліжку та пити гарячий чай, щоб спати, не коли можна, а коли хочеш,  щоб вставати не за розкладом, а розклад встановлювався за мою. Водночас хочеться жити і вмерти, водночас все набридло та хочеться стабільності. Важко зрозуміти, чого ти хочеш, коли тобі 20 та ти живеш в епоху хіпстерського руху, де ніхто нікому не винен  і ніхто ні до чого не змушує. Зараз я хочу вдягти дурнуваті черевики, закутати шию у довжелезного шарфа, втопитися в улюбленому теплому светрі, що більший за мене на кілька розмірів (хоча як і усі мої речі) йти по вулиці, копаючи ногою кожну коробку чи пляшку, що лежить біля урни, намугикувати попсову  пісеньку та палити ментолову цигарку не через те, що люблю палити, а через те, що люблю ментол.
    Я сиджу у ліжку, у ковдрі, у піжамних штанах і геть нічого не роблю.
ЧОМУ? ЯКОГО БІСА!? ЯКОГО, НАХРІН, БІСА!???