Гр х у спадок

Зелені яблуневі сади огортали гектари землі… Хто б не проходив через ці краї, всі дивувалися такій красі. Десь там, за садами, ховалися поля золотої пшениці. Колосся було налите, здавалось, аж через верх. А краса – невимовна! Одне краще другого… Володіли всім цим багатством працьовиті та добрі люди – багатомлинівці. Чому так їх звали? Все просто – жителі хутора Багатий Млин. Але, не зважаючи на таке багатство, люди бідували… Сусідні поселення, навіть, деколи іронізували, а деколи, хтось і щиро співчував – називали їх бідномлинівці. На хуторі було небагато люду – десь з 15 хат. Молодь, яка виростала на хуторі, довго тут не затримувалася – всі прагнули переїхати до міста. Одружувались – і гайда звідси. Звичайно, адже роботи, крім польової, тут не було… Кожна подія була на виду. Хіба шило втаїш у мішку? Незнайомих тут не було… Тема для розмов з ` явилась відразу, щойно Остап Бартерчук побрався з молодою та спокійною дівчиною Ольгою. Та, може, це б і не стало темою для розмов, якби після заданого питання молодим: «Куди збираєтесь тепер?», вони не відповіли б, що залишаться тут. Серед люду ходило: «Оце так дивина! Чому так?!» Одні казали, що вони зостаються, бо Остапові належать всі поля, інші пояснювали це любов’ю до рідного краю. Говорилося і багато іншого… Остапа в селі поважали. Він був спокійним, працьовитим та привітним парубком. У своєму власному сільськогосподарському підприємстві, він працював комбайнером, бо дуже любив роботу на землі. Хоча документально він і був власником підприємства, але його батько поставив завідуючим іншу людину. Не хотів, щоб хлопець глибоко цікавився документальними справами. Сам батько, помер три роки тому. Час збору врожаю, вже наближався до закінчення… На хуторі намічалося щорічне гуляння – обжинки. Остап виділив певну суму на цей захід з фінансів фірми. «Як я можу не дати людям те, що вони заробляють?» - говорив він. Свято почалося… Народні пісні, танці, розумні розмови про справи майбутнього. Скоса поглядав на це дійство лише дід Трохим. Остап був уважний, просто не міг цього не помітити. З самого малку хлопець любив цього дідуся, адже свого в нього не було. Для діда Трохима, молодий господар також ніколи не був чужим… Розмову почав молодший: «Дідусю, чому зажурились?!» «Сідай онучку, розповім тобі історію. - почав Трохим. – Колись, ще не так і давно, наш хутір був багатий-багатий, і людей бідних тут не було, адже працьовиті бідними не бувають. А живності скільки розводили – не передати!..» «А що трапилось?» - не витримував Остап. «Та почекай, не квапся. Пам’ятаю твого прадіда Віктора, ти вже його не застав, добрий був чоловік, перший роботяга на хуторі. А посмішка – завжди привітна та лагідна! Отже, був він головою колгоспу» «Стоп, стоп. Почекайте, тут що колись був колгосп?» «Був, доки не прийшов до влади твій батько! Як його обрали головою я вже й не пам’ятаю, але що то було не добре, стало згодом очевидно!» «Що ж він накоїв?!» - стримано та з жалістю (до робочого народу) запитав Остап. «Приїздив до нашого села якийсь землемір, мов, здайте всі ліцензії на паї під державну підписку особисто мені. Зрозуміло, що на той час ще не було ніякого копіювального пристрою – документ був лиш один. Повірили… Через деякий час виявилось, що папери згоріли. Все приватизували, взяла початок агрофірма, власником якої був твій батько. А тепер – ти. Та й Бартерчуки, то прізвисько, яке закріпилося за вашою сім’єю, так як всі вважають, що батько твій заміняв на свої гроші наші землі… Аристарх, не довго думаючи, щоб не глузували, офіційно взяв його собі за прізвище… А прадід твій – Віктор Миролюб, а ніякий не Бартерчук!» «Дякую, дідусю, дякую за правду!» Юнак засмутився, але не від того, що по правді, треба було б все повернути, а від того, що йому було соромно за батька. А ще, соромно за те, що він сам не знав цієї історії. Ті люди, що працювали в його (в їх, подумки виправляв себе Остап) фірмі, поставали перед ним величними та високими. Адже вони ніколи не дали навіть натяку на таке положення справ… Ольга, дізнавшись про все, приговорювала: «Чоловіче, благаю, вчини по совісті!» Та совість, сама вже написала хлопцю на серці план дій… Тепер він думав лише, як позбавитись від спадкового гріха… За порадою, Остап прийшов до діда Трохима. Той, довго не думаючи сказав: «А давай, як в давнину, зберемо народне віче, згоден?» «Звичайно!» - з вдячністю відповів господар.
Зібрання було велике… Галас, нічого не чути! З’явився Остап. Тиша не запанувала, а буквально зацарила… «Пробачте, - звертався парубок до народу, - пробачте мене і мого батька за скоєний злочин…» «Остапе Аристарховичу, - чувся голос з народу, - ти що це надумав, ніхто тебе не засуджує!» «Я хочу розділити землю, як і було до злодійницької реформи!» «Але в нас немає техніки? Як будемо це все обробляти?» – заметушилися люди. «Це в мене немає, а у вас якраз і є!» «Добре, ми згодні! Проте в нас немає флагмана!» «Нічого, з часом знайдете». «Ми вже знайшли, знаємо одного роботящого комбайнера!» «То добре, представте мені його». «А то ви що, не знаєте?» «Ні». «Його звати – Бартерчук Остап Аристархович» «Добре, - посміхнувся Остап, - я думаю, він згоден, але у нього дві умови». «Які?» - всіх зацікавив такий поворот подій. «По-перше – не Бартерчук, а Миролюб, а по-друге – не голова агрофірми, а голова колгоспу! Годиться?» «Годиться!» З того часу, Багатий Млин був багатим. Живності розводили стільки, що всі навкруги сміялися: «Багатий Млин став багатим заповідником!..»