***

І ніби ще лишилось, що втрачати…
І ніби ти не все ще відібрав…
Ковтати сльози й виразно писати,
Думками крити і фантазувати,
Що час прощатись досі не настав…

«Нас» не було.
Лиш добуток ілюзій,
Зимових снів, дивакуватих трохи.
Танок химерних північних конфузій.
Немов любов, а наче й просто друзі…
Властиво це для нашої епохи.

Вистава.
Цирк.
Розвага для безумців.
Безглуздий жарт когось там в небесах.
Примарний натовп вільних однодумців
Кричав, і підтримував буцімто.
Мені дивацтвом тим зірвало дах…

Кохати?
Хай там!
І не намагалась…
Відсутність серця на заваді стала.
Я просто відчуттями скористалась,
Химерним насолодам віддавалась,
І раптом зрозуміла, що попала.

Я загубилась, втратила свідомість,
Дозволила торкнутись дна душі.
Ціні довіри збільшила вагомість,
Отримав розчарованість натомість.
А ти от відкриватись не спішив…

І більше нічого не залишилось…
Повісити б на когось звинувачення.
Я з висновками сильно поспішила,
Я не права, за тебе все рішила,
Та…
Ніби це ще має якесь значення…