Вибач

На трамвайній зупинці самотній солдат.
 І до мене:
– Не скажете, котра година?
 – Восьма.
– Вдома з учора. Відчув: у стократ
 В місті рідному тихше. І небо тут синє.

 Тихше в нас? Вантажівки надривно ревли.
 Закіптюжене небо: яке ж воно синє?
 Тихше: вдень і вночі артобстрІл не гримить.
 Небо синє для нього, бо тут воно мирне.

 Я мовчала. Розмова зійшла нанівець.
 Це далеко десь: смерть, кров, звитяга і відчай.
 Домовлявся ж там хтось, війнам наче кінець.
 В нас такого не буде. Тепер кажу: "Вибач!"

фото Віталія Дейнеги


Рецензии