Магiя Почайни

Щекавиця. Тане сніг. Капотять стріхи. Росте трава.
Первоцвіт пробився крізь загублену рукавицю
і подекуди уже виглянув чистотіл.
У низу Поділ шумить.
У трубі тече Глибочиця
і впадає в таку ж підземну Почайну.
Незвичайну річку, вже майже забуту,
стриножену, убиту.

Іноді хочеться вити, кричати, волати.
Спис об камінний мур поламати.
І забути навіки оцю Русь-Україну волхвами прокляту.
Дременути туди, де сіверко баранці у фйордах здіймає.
Де тиша і мир в заповідних лісах не потривожені.
Де люди уміють прислухатися до тих,
що приходять у сни дорогами,
оповитими густими туманами.
Де саги живуть в кожній хаті.
А в спорожнілих церквах поселились старі чародії.
Там скелі міцні, як віра, а дерево тверде, як камінь
і шашіль часу його не вгризе.

Але я тут. Слухаю, як росте трава, як оживають підземні ріки,
як сині кристали штовхають їх нагору.
Бо так тому бути.
Гравітаційні хвилі кохання такі непомітні, але могутні.
І, якщо ти п'єш свій чай в насолоді,
то знай, що Почайна тече в Славутич,
а значить у Чорне Море.
Її не спинити.
І серце волхва м'якне
і лагідь його заливає.
І мору хмара блідне, зникає.

Залишайся тут, живи з миром, з любов'ю!