Людинi

(есе)
Хмарно… Знову хмурний день. На оголену, тонку шию впала краплина дощу.
Зігрілась, та забажала більшого – заковзала, і по залишених слідах від холоду скотилася тяжкою несподіваністю на ніжні й білі, як пелюстки лілій груди. Стрепенулося тіло, заділо думки… Це відчуття приємного холоду мені так знайоме. Таке ж різке та зворушливе як і твої поцілунки. Давненько природа не проникала мені так глибоко у душу, не сочилася краплинками дощу по моїм відчуттям. Чому вони доторкнулися до мене саме в цьому місці? В місці, яке знаменувало раніше здійснення мрій. Біля цього мосту і безодні,через стільки років…
Дивно… Невже природа знає про мої потаємні глибини більше, ніж я сама. Твій димчастий образ вже майже розплився на долонях швидкоплинного часу. Та й нічні видіння не струяться  по стінці  тонким протяжним звуком, який завше породжував тебе у витонченій чоловічій харизмі і такій відкритій красі. Та не чоловіча статура, не сильні, підтягнуті плечі заворожували мене і кидали  легку дрож, а твої темно-карі очі, вогняний, із сплеском фатальності погляд.
Можливо ми чимось схожі… а можливо це доля. Іще не були знайомі та наші очі вже зустрілись. Та ще й коли?! У саму негоду, під змарнілим небесним полотном, під зливою! 
Все сталося миттєво, неначе в цей час, десь там у всесвіті, вибухнула нова зірка і своїм молодим світлом осяяла нас. Через півхвилини наші уста вже всміхалися і гомоніли як води струмочка. Прощаючись до нової зустрічі,ти нахилився й поставив поцілунком невидиму печатку на моїй руці. Ах, ця печатка, мабуть, це вона ніяк не може стертися, тому й проявляє своє існування ностальгією, чи що?...
Але навіщо, навіщо мені це потрібно, я не художник, щоб змальовувати цю картину в романтичних тонах. Тим паче зараз, коли змінилися чуттєві барви і я зрозуміла, що покохати можна і вдруге.
Чого ж тоді коверзаєшся невгамовна душенько?! Так, недописано, недожито, недосказано… Сіра глухота! Я відвертаючись від тебе не вимовила ані слова, не попрощалась, божеволію і волію тебе зустріти, сказати – «прощавай!»,останній раз злитися з тобою в погляді і… (прости мене, моя теперішня любове) поцілувати палко так, як  раніше не дозволяла собі.
«Чого ж пішла?» - спитаєш мене. А я просто відчула занадто гнобливу слабкість поряд з твоєю квітучою силою і твердістю.
Ні, я б не повернулася, бо знайшлася людина, яка наділила мене тією ж силою, що раніше відлякнула від тебе.
2011 р