Still loving you

               

  Я буду рядом, я буду рядом.
Время, нужно время,
Чтобы вернуть твою любовь
Я буду рядом, я буду рядом.
Любовь, только любовь
Сможет однажды вернутЬ ТЕБЯ.
Если бы мы могли пройти
Весь этот путь с самого начала
Я бы попробовал изменить
То, что убило нашу любовь


Люблю Різдво! Воно  приносить мені  передчуття  незвичайності,потайбічності,дивизни. Кожного року, кожного! Крізь хмари пробивається, як паросток крізь пласти заасфальтованої дороги - Зірка, одна єдина, не схожа на всі інші зірки небесного полотна. Велика, притрушена різнокольоровими блисками, пульсуюча, жива! Настільки жива, що може здатися, буцімто зовсім не п.ятикутна зірка, а Добра медуза Ціанея із сплетиними у косища щупальцями. Колихається в долонях вітру над будинками, заводами, залізничними коліями, деревами, над купою процесів та механізмів, понад людськими думками. Упевнена, спокіна, вдома… Поза межами екзосфери, у незлічиму кількість метрових лінійок від мене.
А я тут - на низу, на твердій поверхні. Стою босоніж. М.який, теплий, кошлатий килим  приємно торкається  моїх ніг, маленькими ковточками п.ю розтоплений шоколад, із сусідньої кімнати долітають голоси різних виконавців...Ось, зараз звучить Скорпіонс! Скорпіонс... І здається все добре. В кімнаті світло!Куди ще світліше? Куди же "ще краще?" На вулиці все ступоріє від холоду. Градусник показує цифру, яка старша від мене на кілька років, а я зустрічала вже двадцятий день свого народження.
Чого ж мені треба? Неспокій проходить по мені так виразно немов я вперше до нього доторкнулась, немов раніше й не знала що є таке відчуття. Кожне слово із пісні "..............." зшивається з кожною нервовою клітиною в мені. Відчуваю себе тканиною під оверлоком. Так, ти любив взяти гітару, мене, і пізнього вечора злитися з голосом легендарного Клаус Майне. І в тебе це виходило! Але чому  виходило? Чому любив? У тебе, я знаю, й зараз це добре виходить! Просто ти береш гітару без мене,або когось замість мене... і все добре!... А ми ще й познайомилися з тобою у цей винятково святий і святковий день!
Та що мені до всього того? Вже промайнуло майже два роки... Нове кохання вдягнуло мені корону з фатою, взуло ноги у  туфельки - скороходи, відкрило скарби переді мною й нічого не просило взаміну. Тож лети! Лети ! Дістаю із шухляди  листівку із бликакитними випуклими незабутками колись підписану тобою: " ...наші почуття  вічні" роблю із неї малого кольрового літака. Ось, готово! Відчиняю фіранку- й летить він мов птаха, правда зранена птаха, бо ліве крило у літака вийшло меншим за праве. Чим нище падає паперове знущання моїх рук, чим блище йому до зльодянілої землі, тим вище, вище підіймаються мої очі, тим виразніше стає мій погляд- закам.янілий,деманічний,пламенний, присипаний зоряним світлом,  мов маска.
Ах,зоряна медузо, можливо ти мене вжалила? Бо все тіло пече, горить, отрута захамутала мозок.Сльозину пустить би для тебе,медузо!Можливо тоді,ти поплила б собі й перестала так проникливо заглядати в колодяць моїх заборон, не підштовхувала би до кордонів мого табу.
Гаряче. Вдягаю пальто.Йду на вулицю.Кружляю тут,там...Забула перчатки, мороз кусає за руки як оскаженілий голодний пес,намагаючись дібратися до кісток. Щоб сховатия від нього пригаю у відчинені вуха автобуса, жовтого такого, номер не запам.ятала...та й чи дивилася?
- Зупинка кінцева!!
- Так, встаю.
Йду вулицею.Сніг став ще густішим і кусючим як затверділі кристали солі. Не знайома місцина. Не знайомі обличчя...Не..не можу розібрати марево що намалювала мені хурделиця, мені здається, що ти йдеш назустріч і ти не сам ! Ні,ні!не може цього бути, це не ти! Не можу, не хочу тебе бачити, тільки не зараз! Тільки не ти!
Тінь моя намагається втекти, та де там, ти наближаєшся ....в обіймах...двох жінок! ...чи ...Що я несу? Зовсім збожеволіла! Які то жінки!...ти обома руками спираєшся на костилі, тяжко дихаючи, й в тебе ...починаючи від коліна немає ноги!...
Мене охоплює жах, б.є пліткою моє серце, підганяючи його рух.Зараз воно вирветься! Вирветься! Та виривається лиш сльозина.Та сама на яку я так довго чекала і падає поміж нами, розливається озером і ти зупиняєшся, стоїш нерухомо на іншому березі, вдивляючись як сліпець в ізписаний лист простору, намагаєшся розібрати – що там написано? Що намальовано? Що? Та не можеш розібрати і слова, вловити жодного знака, щойно написане я стираю, виводжу нові літери, вони стікають по повітрю, ловлю їх фарби   пензлем і потроху домальовую себе, придаю тілу життєві відтінки, ось вже з.явився легкий рум.янець на щоці, пропала зелена марнота, напружились груди…вдох, видих… незрозуміла, розмита  тобі постать ожила! Її слова  заковзали по озеру  і прилинули до твого берега. 
 - А знаєш я два роки як не плакала... Ці два роки що тебе не бачила...Дивно...правда?
- Димно...від снігу стало димно. Євгенія невже це ти?
- Я Ігоре,я...
- Ти...ти дуже гарна, навіть і брюнеткою... У тебе замерзли руки, дивись, як крижина скоро будуть, давай я їх зігрію....як колись..
Я простягаю руки. Ти огорташ їх своїми.Ласкаєш кожний пальчик. Пригортаєш їх до теплих уст.
- Давно ти одружена?
- Вже рік..А ти як?як ти Ігоре?
- Живий.Якщо тебе цікавить чи маю я сім.ю, то - ні. Тридцять років, а ще не маю.. Були жінки у мене, дівчата, але... я думав часто,думав...Женя чому ми розійшлися? Чому ти пропала безвісті,так безнадійно відрубила  нитку, що зв.язувала нас у душі та поза нею. Змінила імідж,номер, місто... Чому не почекала якийсь час? Я тисячі раз проклинав себе за необачність, за пустослів.я,за свій характер...Невже ти мене не кохала? Євгеніє...
 Кидаюся на шию.Піднімається землетрус. Чи то я тремчу...
- Кохала! кохала... Згадувала тебе майже щодня, та відкидала ці помисли, спогади, бо здавалося мені, що це пусті ілюзії моєї молодості, вразливої натури… але часто й ненавиділа тебе, вважаючи егоїстичним мерзотником і славолюбцем...Ось в такий момент я і познайомилася із своїм майбутнім чоловіком. Правда він мене дуже любить, дає мені все, все своє життя!Я шаную його і...  Мабуть краще сказати "але".Але я сьогодні зрозуміла, як я хочу тебе побачити,як я хочу відчути твої вуста,тебе...
Цілую, ніжно, палко,солодко, гірко...Крупини снігу,що більше нагадують лід,мов мурахи кусають за уста, та тим більше зростає бажання не підкоритися їм! І цілувати тебе, цілувати. Коханий мій. Знаєш я ніколи себе не відчувала такою банальною, ліричною як зараз.Ну подумаєш почуття, це ж не найголовніше.Без кохання ніхто ще не вмирав, хіба що в любовних романах. Але це не роман, а справжнє життя! А я відчуваю себе справжньою героїнею із книги. Ти ж мій принце темряви...
- Ігоре, вибач... Я не можу...
Хочу мовити далі та слова прилипли до уст. Дивлюсь на тебе. Проникливо, глубоко, але мовчки.
- То ... Я все розумію. Тоді прощавай...чи як?
Я спалахую як ліхтар, горю світлом упевненим, потужнім.
- Ні, тепер вже не буде "прощавай". Я буду з тобою завжди. Твоєю душою, твоєю ногою, опорою! Мені нічого не страшно.Бо нас освячує ця свята ніч!
Пішли шукати літак, який п.ять годин потому розбився у мене під балконом! Гайда! Треба рятувати людей! Треба рятувати душі! Треба рятувати мрії! Як я люблю! Різдво і тебе!

Magna res est amor.