Паща пустоти

« Життя  захлинається у сірих, матеріальних буднях , якщо жити без цілі і
духовних практик »
 


   Ірина йшла не те, щоб повільно , але й не швидко. ЇЇ свідомість не була обтяжена та замулена думками після робочого,  виснажливого  понеділка, але й похвалитися зараз  ясним розумом не дозволила би чесність.В житті цієї молодої особи ( кажу молодої, бо ще доля дарує таки можливості поставити крапку, чи хоча б три крапки у кінці речення і почати писати, якщо не нову книгу, то принаймні перейти на другий том, дещо змінити сюжетну лінію, подачу, викреслити одних персонажів, запросити інших, або ж взагалі, стати, нарешті, головною героїнею власного же існування), вибачте, відволікся на філософію, продовжую: « … в житті цієї  молодої особи не відбувалось нічого нового , якщо бути прискіпливим і точним – п.ять років і два тижня, можете мене увіковічнити  занудою, та  все ж повідомлю, що це тисяча сорок днів.     Отже, стільки часу потому їй було двадцять два роки і вона закінчила престижний юридичний університет. Занурена, по вуха,  у молодече завзяття і амбіції  Ірина вже через десять днів підшукала собі роботу, а як минуло десять місяців вже пихтіла над своїми робочими справами, мов комбайн під розпеченим сонцем. І все заради чого?Заради наміченої цілі!  Правда вона була перфекціоністкою, тому і цілі як такової не було. Ірині просто потрібно було бути
кращою – от і все, постійно вкладати себе без останку, бігти  у справах, навчитись холодно і рішуче діяти. Звісно, це все не минуло даремно й бажаний позитивний ефект, як і тягуча стабільність не примусили  довго на себе чекати. Наче б то, ось воно, те очікуване, треба радіти !Чого сумувати? Але, між двома крапками: дім – робота, тяжко провести щось інше, окрім прямої, тому й приводу для щастя, як не крути не знайшлось.
   А тим часом, Ірина уповільнила свою легку ходу, минувши кілька вулиць і світлофорів , підходила до моста, який вже сотні років  тримав за руки береги, розділені назавжди широкими водами Дніпра.  Ще ніколи вона не відчувала його під ногами. Кожен ранок, перетинаючи  на транспорті, лиш крадькома могла кинути погляд на площу води, прибережну… Сьогодні особливий вечір – неминуче закортіло  обійтись без колес й не рахувати хвилини!
Дівчина йшла трохи невпевнено, опустивши очі, немов боялась усвідомити простір, що відкрився для неї й страх перед безоднею. Раптом (опинившись майже на середині моста) Ірина зупинилась, хвилювання розсипалось по її тілу дрібним холодним градом. Вона зробила рішучий крок, обперлася руками на перила  і глянула у низ.
  Яке ж могуче царство води !
  « А що як зараз ці старі перила  рухнуть? – подумала вона, - Це була би безнадійно, смерть!»
  Її оповив відчай і жах. Панічне відчуття, не пройшло через хвилину, а навпаки, переступаючи дущевні протести , заходилось  невидимим  пензлем малювати сюрреалістичну картину. Їй здалось, що вона падає у темну товщу води, яка переродилася у небачену з холодним подихом квітку, що розгорнула свої величезні пелюстками мов готуючись до обіймів. Якусь мить вона оговтувалась, відчувала під ногами тверду поверхню, міцніше хапалась за перила, намагалась відігнати марево та даремно, фарби з кожним її шорохом ставали все більш  яскравішими і реальними.  Квітка  росла , все  ближче підповзаючи до неї, немов хотіла торкнутися до рук, забрати до себе. « Боже,  дай мені шанс! – Ірина залющила очі і благально прошепотіла, ввібравши в ту мольбу повну чашу себе і віри»..
З трансу, зацепініння, називайте як хочете, ії вивела вантажівка, яка промчалась повз, сколихнувши повітря так , що пасми рудого волосся прекинулись на ліве плече, а дрижжання і шум – остаточно дібрались до свідомості.Вона лиш встигла побачити як ця химерно-холодна квітка згорнула свої пелюстки до бутону і мов човен потонула чи розпливлась по поверхні.
Згодом ця вантажівка була розглянута нею як «невипадковість». Та й сьогоднішній вечір не  можна було назвати звичайним, він зробив переворот  в усвідомленні світу й себе у ньому.
  « Як же близько смерть… Кістляві руки чорної діви  сиділи (та й сидять) там, під мостом! -  Ірина перегортала,  мов картки  свої думки, відчуваючи все глибще кінечність життя  і стирання власного  майбутнього, - Треба оберігати життя кожного дня!
  А я …хіба я жила?»
Ірина покидала міст. Відйшовши далеко за його кордони ще раз озирнулась. Це був останній погляд. Більше вона ніколи його не перетне, не повернться до « не живого життя».