Свтято

    В кімнаті було душно. Здавалось, що між підлогою і стелею загрузло в’язке сплетіння ароматів. Воно увібрало в себе і їдку солодкість дорогих парфумів з тілесною гріховністю й приємну гіркоту на дні пляшки з цигарковим димом… і ще…відчувався ще якийсь аромат, зовсім не схожий на всі інші своєю витонченою ніжністю із прохолодним тоном. З кожною годиною він ставав все менш відчутним і розпливаючись по стінках кімнати падав у темні кутки, неначе намагався врятуватись від смертельного карнавалу запахів і звуків.
     А тим часом, звуки почали породжуватися із наростаючою силою і вже переросли в упевнену, дозрілу какофонію: різкі викрики, одичалий регіт, шум безсюжетної музики, дрижання посуду і цокотіння годинника. Так, кожен знав - часу обмаль, тому й намагався як можна швидше примусити тіло впустити свято у душу.
     Шовкова тюль із золотистим відтінком погойдувалась від легкого, але холодного повітря, яке тонкою стрічкою прокрадалось крізь щілину прочиненої фіранки і торкалася ніжок стола. Та стіл, здається, зовсім нічого не помічав, стояв гордовитий, нафуфирений, різнокольоровий, тримав на собі вина, гарячі, щойно зняті з плити блюда. Йому було не цікаво що відбувається й чому стільки галасу, єдине що йому хотілося - скоріше позбутися гарячих каструль, і щоб, нарешті, відчинили вікно, бо цей мізерний протяг тільки лоскотав його нерви. Та кого це хвилювало… Всі звертали увагу на вишуканість, на його смачні прикраси, але найбільш похапливий погляд падав, все ж таки, в центр стола, де пишався вазон з трояндами. Їм було дико й страшно бачити біля себе ножі і виделки, однак вони були занадто старі, щоб знервовано думати про це, тому розжеврілися двадцять однією вуглиною й заснули, застигли. Застигнувши, вони нагадували пам’ятник – прекрасні, але не живі і безчуттєві.
     А іменинниця, свою відчуваючи неперевершеність в цій мальованій картині, раз у раз поглядала на них, солодко примовляючи: «Ах, які чисті, ах, які свіжі, як моє юне дівоче життя». Зовсім забувши, що десь там, у вітальні, лежить букет вранішньорозквітлих,  жовто-золотистих хризантем. Які вже півдня поступово задихаючись, згорають від спраги. Горять із блиском золота, гарячіше від сонця, бо це ж востаннє. Їм боляче було… але вмирають вони від отруйної скорботи. Бо ж бачте, іменниці вони не сподобались, як вона сказала:
«… бажаного горщика не знайшлося».