Година i тридцять хвилин

    Вже  дванадцять годин. Якби ж то тільки встигнути до тринадцяти тридцяти протиснутися із цього широкого, але жаркого і гнітюче-сірого, здається, що навіть, без кисневого коридору, у ту маленьку кімнатку, на білих дверцятах якої чорним фломастером намальований жирний смайлик. Мабуть, якась істота, виходячи з неї була задоволена відповіддю, тому вирішила виразити свої емоції трьома рухами. Щоб і інші відчули полегшення та знали, що це лише тут, в коридорі,складається враженням, що ти вчепившись руками за колоду перекидаєшся з однієї хвилі на іншу нескінченного океану. А поряд з тобою пливуть такі самі смертні, вони не знають куди, а звідки, навіть і не задумуються. Але сподіваються, сподіваються! чорт візьми, самі не  знають на що. Трапляється й таке, що деякі з них радіють як діти і зненацька викрикують: « Я бачу, я бачу землю!».
    Та я таким не довіряю. Звідки взагалі вони можуть знати, що таке « земля», якщо вони її ніколи не бачили. Пливуть уже мільйони років як стадо баранів. Боже, що я кажу?!  Я теж ніколи не бачила баранів… Та навіщо мені їх бачити, я кожен день їх чую. Так, я упевнена, що це саме вони, бо хто ж тоді кожен день мичить під вухо? Стоп, стоп, стоп – барани не мичать! Тай взагалі, чому мене так заділо ці тварини?! Мабуть, це епідемія божевілля… принаймні я дуже на це сподіваюся. О, я теж, як і вони, на щось сподіваюся! Тому, власне кажучи, я тут і знаходжуся – в переповненому людьми задушливому коридорі сидячи в черзі, майже навпроти біленьких дверцят і намагаюся сховатися від смайлика, мені здається, що він за мною спостерігає. А що як він викриє мої справжні думки? І ті, що « побачили землю» дізнаються про мою неприязнь до них, пов’язану із тим, що я просто заздрю! Мене перетрусило, немов крізь мене пройшов електричний струм. Оглядаюся… Фух, слава всім Святим, тут таких немає.
     Мої думки ще не встигли перевести подих, як я помітила, що смайлик, вже не приховуючи себе  скривив глузливу гримасу. Тепер зрозуміло, що він не жартує й проник набагато глибше у мене, ніж я сама. Із сусідньої кімнатки вийшла жінка в білому і лагідним голосом комусь повідомила, що вже тринадцята нуль нуль, їхній  кабінет не приймає відвідувачів ( правда, як на мене, то аніяк не кабінет, а проста, маленька кімнатка з вентилятором).
Як швидко летить час, у мене в запасі ще півгодини, та попереду мене напружено чекають своєї черги ще дві людини. Треба якось втиснутися, раніше втиснутися, бо від напруження у мене починає зводити щелепи, це смайлище в будь-яку  хвилину могло крикнути  на всю лікарню: « А ви знаєте, що ця міс, претендує на коронацію божевіллю, вона хоче стати вільною! Вона ще не вирішила задачу з баранами і хто ж таки мичить, а вже хоче вписатися в елітарне коло місіаністів і творців. Вона шукає легких шляхів полегшення конфлікту між душею та розумом( правда, наврядче він у неї є, бо барани таки мичать, коли смажений півень воскресає і починає клювати у голову, бо ж не їх засмажили, а його).
     Так ось, слухайте далі. Вона боїться зізнатися собі, що занадто залежна від стандартних  поглядів інших людей і її слабка воля ще більше підкреслює непевність у власному світогляді. Набагато легше поставити собі діагноз: стан нав’язливих ідей, неврастенія, шизофренія… Бо ж слабкодухість і послана від Бога вільність то різні речі!
     Смішно. Вона зараз сидить і тупо дивиться на мене. Причина цьому банальна: кохання. Вона боїться, знову ж таки, зізнатися собі, що кохає двох чоловіків. Що від обох тремтять коліна при зустрічі  горло стискається так, немов хоче назавжди видавити з неї дар співати сопрано. Їй дико, що подумки вже не раз віддавалася обом - відразу! Це ж неможливо, антигуманно, антибожественно!
Вихід тільки один – дядько лікар, який погладить по голівці, скаже це виліковне, дасть пігулку і все – кохання зникне, не одне, а відразу три…»
- Ах ти … закрий пельку диявольський оскал! Зараз я …
- Та я мовчав, дурепа ти, то твої власні думки! Але тепер шкодую, треба й справді підняти гал ас.
      - Та помовчь вже ти… де ж мої вологі серветки … зараз я розмажу тебе по дверці. Так, помада, ключі, о, коректор
     Треба буде це зробити швидко та насамоті, щоб не викликати цікавість людей, бо що як серед них є той, хто виродив цю потворну гримасу. Доречі, стало світліше і… тихіше… Оглядаюся на червоненьку лавку з якої щойно доносився потік нерозбірливих звуків і там, як не дивно, пусто. Пусто й біля вікна і ліворуч від мене.
     Ні, ну це ж треба, то було занадто густо, тепер занадто пусто.
Пошуки в сумці продовжуються далі: помада, ключі… коректор, замість серветок вже знайдені, залишилося знайти годинник. Тьху! Він у мене на руці. Оце так – п’ятнадцять нуль нуль, а куди ж завіялася година і тридцять хвилин?... До мене черга так і не дійшла  мабуть. Завтра прийду.