Я вiрю

          Боже, я вірю у тебе! Відчуваю дарунки твої тонким своїм тільцем. Кожен день живу ними, купаюся в них – вдихаю повітря й воно проходить крізь мене, ловлю усмішки сонця і вони примушують холодну рідину в мені рухатись сітчастим сплетінням судин. Згадую той день, коли захотілось чогось нового, незвичного, свіжого й приємного, і на дивизну мені поодинокі краплинки води невідомо звідки беручись в небесних широтах почали злітатися на мене як пташки, і лоскотно цілувати моє плоске тіло.
          Потім, я дізнався, що це дощ… літній теплий дощик!... Цей світ такий неосяжний… Мені завжди було мало… мало одного дня, щоб повністю насититись теплом, шелестом, звуками, повітрям, щоб розгадати таїну тих питань, яких ставало дедалі більше, щоб протиснутись вище до омріяної маківки, де весь світ, все життя, мабуть, видно, де є спокій моїм тремтінням. Я ж бачу, ось вони, не так  далеко, мої браття-щасливці, але все ж на вершині, такі гарні, такі зелені. Цікаво, чи мріють вони про що, якщо вище вже немає куди, якщо я мрію про те, що вони вже мають.
          Думки ковзали по мені як баранці по морю, та с кожними приливом їхні шорсткі кучері ставали все ніжніші. День, крадькома, ховався за ту високу будівлю, разом із сонечком, а що потім я вже не відаю, мене заколихував вітер, який завжди з’являвся у таку пору і я під шелест своїх братів, під музику космосу куняв, аж до почервоніння в очах, і тоді починало світати.
          Неправду кажуть, що космос непорушний, безжиттєвий і тихий, принаймні так думають люди. Я почув це ненароком з їхньої розмови, коли ті відпочивали біля нашого клена. Вони з особливою гарячкою, яку однак намагались приховати один від одного сперечались про те, чи є Бог.
          Я кажу, Бог – є! Інакше хто тоді зробив цей світ, непідвласним розуму, хто надихнув відчуттям щастя жити кожен день, кожен день жити як востаннє.  Чую музику космосу, вона неповторна, прекрасна, ллється лавиною породжена невідомим музичним інструментом.
           Не знаю коли отримав таку ласку жити, але мені здається, що народився тільки-но вчора. Та багато вже відчув, так відчув, мабуть тому й змінилися яскраво-зелені фарби на жовтувато-бляклі. Мене турбує лиш одне – я ніколи не був на низу, не торкався землі, яка вона? І що значить впасти після польоту?...
Я – кленовий листочок, пишаюся цим. Я повітряний човен, який потопає під усміхненим сонцем і шаром повітря. Чим ближче до землі, тим більше спогадів та думок, мене переповнює те, про що я тільки-но шепотів. Якщо хто почув, запиши, запам’ятай, я не хочу пропасти безслідно.
Боже, я надіюсь на тебе.