Твої коси милую та гладжу,
Як торкнуся – вогнем палить губи,
Ось так притулюся, приляжу,
Шепчу про любов тобі, люба.
Надворі там північ, так пізно,
Не сила в минуле вертаться,
Ти ждеш, що скажу тобі ніжно
Про те, що звемо усі щастям.
Така ти як вимріяв, виснив,
Не бійся, сідай ось тут рядом,
Життя їхнє листом повисне
Або упаде на нас градом.
Було їх не мало там, сила.
По них капелюха скидаю.
Схили свою голову, мила,
Нехай вони нам все прощають.
Простим їх і ми, ну і досить,
Забудь їх, кохана, навіки,
По них – чуєш – вітри голосять,
І плачуть не роджені внуки.
Я коси в уяві лиш гладжу,
Згадаю – вогнем палить груди…
Ось так опущуся, приляжу,
Шепчу: Чи були вони, люди?
Твои коси милую та гладжу
© Copyright: Володимир Микитенко, 2016
Свидетельство о публикации №116011902672
Свидетельство о публикации №116011902672
Рецензии