Rizar

Чесній та світлій пам'яті Дмитра N., новокропивницького та східницького різаря.


Він був весели чоловіком з сильніми руками – різар Мітя, сусід місцевого депутата і водій Ореста Когута. У його арсеналі завжди були жарти, жарти про буденність та смерть, яка, напевно, не могла обійти м’ясника осторонь; та велике тавро мужицької долі лягло спочатку на чоло, а потім розквітло на все обличчя. Бо який різар залишає цей світ радісно?

… У сім’ї їх було ось як: два брати і сестра, чудовий тріумвірат, щасливе число батьків. Молодша, Марта, потрапила у жернова еміграції та виїхала у далекий Сибір, а потім, мабуть, у США. Її доля стала найщасливішою з усіх, бо в Росії Марта знайшла чоловіка.

Старшим братом Міті був Ігор, все життя пов’язаний з холодним, багатим Сибіром. Брат займався нафтовими розробками, бо той регіон був завжди повний природними дивами. Дарма кажуть, що люди з тих місць щасливі: російська мова зробила Сибір жіночою, а українська, яка так часто лунала з вуст тамтешніх заробітчан – чоловічим. Перед людьми поставала холодна, страшна тайга, прекрасна, як степи Причорномор’я і хижа, як величні, досі нікому невідомі Карпати.

Він завжди приїздив з подарунками до Когутової онуки, бо сам мріяв мати дітей і жінку. Розповідав свої довгі, тягучі, мов пісні північчян історії та балував маловідомими «Кіндерами». Власне, життя старшого брата і було яйцем, всередині якого зберігався кейс з пазлами, великими кадрами, що важко складались один до одного.

«Там була одна жінка, - розповідав він, запалюючи цигарку від п’єца, - красива і молода, нічого їй не бракувало. Приїхала з московського навчання, файна, вчителька мови та літератури. Син мого колєги вчився і її класі. І ось то був вечір, а знаєте, які там вечори? Вона сиділа у школі, перевіряла, може, якісь журнали… Пішла додому… Ніхто не взявся проводжати, бо нікого, власне, і не було… І ось вчителька ця пішла через ліс, бо хата була недалеко, якщо так йти. А на ранок люди знайшли попіл від зошитів та напівспалений черевичок. Мабуть, її з’їли вовки. А ось, Талочко, дивлюсь я на тебе, і згадую ту вчительку мови…» - він дивився на Когутову доньку, перевіряючу зошити з низько схиленою головою, і гладав по волоссячку Когутову онуку. Казали, він любив ту сибірську мовничку, і хто знає, на який час їй вистачило підпалених учнівських зошитів та одного черевичка?..

Ніхто не знає, що сталось з ним, українським нафтовиком, чи ходить він ще по Землі?..

Тож Мітіна доля з самого початку була фатальною. Він, славний хлопець, прив’язаний до власної землі, рахувався водієм Когута та помічником у газових справах. Він завантажував і розвантажував червоні балони своїми натруженими руками, робив найкращі м’ясні вироби, і мав перед святами черги за два місяці наперед. Файно танцював гострий ніж у його пальцях, і різав рівно, чудово, різав смачно і якісно. Не знаю, що відчував різар у такі моменти, але це була особиста справа його душі, закрита через рік після Орестової смерті.

Він мав травму обличчя: металевий вентиль вдарив його з усього розмаху; і це знарядда травми було на балоні. Усе, що пов’язане з газом, несе небезпеку: як внутрішній та зовнішній світ людської пристрасті. Не дарма оболонку фарбують у червоний.

Обличчя Міті розділялось на дві частини: одна, нормальна, дивилась на світ, а інша, вдарена, розширювалась і відлякувала незнайомців. Пухлина росла швидко і невтомно, її було не зупинити, як і дружину, що лишила м’ясника. Вона пішла, лишивши свого чоловіка, і зимова хуртовина зтерла її сліди з Книги долі.

Різар жив далі. Він ходив до людей, завжди веселий і самотній, немов апостол із хлібним ножем. М’ясник просив вибачення у кожної тварини, яку він розділував. Він не забирав нічиє життя, він просто розкладав їх на пазли, як розкладав на частини свій Сибір старший брат. І пазли приносили Людям велику радість, бо Вони чекали на свята, і на м'ясо, бо Їхня свідомість була пов’язана з ними міцно і неподільно.

… Він видалив пухлину занадто пізно. Обличчя звільнилось від гіршої половини, яку замінила порожнеча. Самотнє синє око дивилось на світ та оголена щелепа допомагала їсти – ось і все, що залишилось від ураженої долі.

Він так само займався своєю справою: різав свинину, яловичину, курятину, баранину, різав власне життя на рівні частини, поки на металевому столі не лишився сам рак. Голий рак, підступна спляча хвороба, огидний монстр Мітіної «судьбіни». Вона обірвалась на 41 році.

Мітю поховали на горі. Я, ти і всі інші рідко ходять на могилу: холодне кладовище, розташоване високо, просить родичів, а кого попросити за різаря?..

Його ніж та теплі рукавиці лежали у шафі.