Попутник

Я іду машиною в місто, а він
Стоїть на дорозі, мов палець, один
І руку тремтячу простяг у мій бік…
І я його взнав: колись цей чоловік
До Берії, кажуть, звертався на ти…
А як його з’їли по крові брати,
І Берія в пекло з Кремля відлетів,
П’ять років він нари десь ребрами грів,
А потім звільнили, приїхав в село…
Минулось, забулось, коли те було?

Та ким би не був він, і все ж, як не як,
Скажу вам відверто: земляк є земляк.
До того ж, це літній, старий чоловік,
Бог віда, як наш іще скінчиться вік…
І в мене з’явилось в душі співчуття.
Скажу вам відверто: життя – є життя.
Той сам кудись влізе, того затягли,
Не всі ми відразу збагнули змогли,
Як вибрать в житті своїм правильну путь.
Бог віда, які нас незгоди ще ждуть,
І що нам судилось – падіння чи злет.
І я не відкрию, сказавши, секрет,
Що ворога слід поважати свого,
Якщо й сам бажаєш поваги його.
Вже так побудований, певно, наш світ:
Лиш той, хто безвинно в житті зазнав бід,
К знедоленим має в душі співчуття.
До цеї когорти належу і я.

І в серці моєму образ тане лід,
Я тисну на гальма і стишую хід.
– Якщо по дорозі, то я підвезу.
– До міста підкинеш? – Сідайте, – кажу.
Він довго кректав, доки в двері проліз.
– Промерзли, напевне, – питаю, – наскрізь?
– Промерз, не промерз, не те слово, браток!
Образа так давить, мов трунку ковток.
– А ви ж то куди це тримаєте путь?
– За пенсію, брат, клопочу. Хай дадуть!
Бо як не було там, а я офіцер,
То може вже правду знайду хоч тепер.
Колгоспник паршивий, п’яниця, лінтяй –
І той від держави отримує пай.
А я двадцять років відгрохав, і ось
Тепер старцювати мені довелось.

Оце як Хрущова прогнали з ЦеКа,
Навіщо було призначать дурака?
Узяв, опозорив Союз на ввесь світ.
Хіба сам не був у тій зграї, бандит?
Якщо, що чинили, вважати за гріх,
Судіть! І судить тоді треба усіх.
А то відігрались на еНКаВеДе.
А ви, як спитати, тоді були де?
Без вашої волі ну хто б з нас посмів
Робить з комуністів якихсь ворогів?
А я був військовий: присяга, наказ…
Не виконать спробуй, до стінки в той час
Поставлять без суду. Чи так не було?
Не мало і наших тоді загуло.
А що в нагороду я маю тепер?
Із голоду, певно, давно б вже помер,
Аби не сусіди, ну, та не рідня.
Ось так і живу, брат, жду кращого дня.

А мав охорону, квартиру, авто,
Скажи – не повірить тобі тут ніхто.
Зробили із мене тепер босяка,
Оце у нас шана за службу така.
Півдня вже стовбичу ось тут, а вони
У теплих машинах сидять, мов пани.
Ніхто і не гляне, сволота, в твій бік.
А знали б, подонки, що цей чоловік
Машину ту, може, сто раз заслужив…
А бувши при владі, ну що я нажив?
Що з’їв там та випив – ото і моє.
А ти придивися, що в них тепер є.
Їх вже не влаштовує з бронзи медаль,
Скуповують золото, фарфор, кришталь.
В них сауни, дачі – живуть, мов пани,
У владу радянську не вірять вони.
Зайдеш в установу – сидить, ніби бос,
А варто копнути – подонок, пафос!
І хочеться взяти до рук автомат,
І всіх без розбору подонків стрілять!


Ми вік не досягнем своєї мети,
Якщо ми не будемо чистить ряди
Від бруду, що в лави партійні проліз…
І тільки й причини, що він комуніст,
А варто зробити його рядовим,
Стає він відразу вже зовсім другим.

Він тяжко зітхає, змовкає на мить.
– Так, знаєш, обідно, аж хочеться вить.
– За що ж вас судили? – питаю його.
– За те, що я вірив в ідеї його,
За те, що без жалю боровся зі злом.
Знай: ворог ніколи не платить добром!

– Воно може й правда, – кажу я йому. –
Але і безвинних садили в тюрму.
Мій батько вернувсь інвалідом з війни,
За місяців отримав два роки тюрми.
Слабий він був дуже, за рік і помер.
– Ну що ж, не дивуйся, буває й тепер:
Дерева рубають – тріски то летять!
Можливо, й безвинним прийшлось постраждать…
Хай буде усім, хто безвинно помер,
Як пам’ятник вічний, цей наш еСеСеР!
Нога моя з газу на гальма сповза,
Я двері відкрив і до нього сказав:
Ви пам’ятник цей будували лиш нам,
Жаль місця собі не залишили там.
Приїхали, злазьте, нам не по путі!
– Та тут недалеко, я зможу й дійти,
І дякую щиро за те що підвіз!
З такими, як ти, я б дійшов в комунізм!..
І ще щось казав він, та я вже не чув.
Мотор яксь сердито в машині загув,
Машина зривається з місця моя,
І вже сам до себе сказав тоді я:
– Іди, діду, сам, ну а я як-небудь
Найду у житті собі інший десь путь.
Надіюсь, там місця не буде для вас!
І я натискаю ногою на газ.

1977 р.