На танцмайданчику

На танцмайданчику в парку
Народу – ніде стать!
А я стою сам у кутку,
Не вмію танцювать.

А музика гуде, реве –
То танго, то фокстрот…
І звідки знає про це все
Танцюючий народ?

А хто тут я ? Сільський хлопчак
Із стажем таборів,
В селі – там бариня, гопак,
Хоч я й цього не вмів.

В страшну сибірську зимну лють,
Промерзши до кісток,
Я, щоб зовсім не околіть,
То вибивав танок.

Оце й освіта вся моя
У цьому ремеслі.
До мене підійшло дівча,
Всміхається мені.

Оголосили дамський вальс,
І ось оце дівча.
– Дозвольте запросити вас
На танок, – промовля.

Я розгубивсь, мов істукан,
Ну що тут їй сказать?
Що я, мовляв, старий профан,
Не вмію танцювать.

Сказать «не хочу»? Жаль дівча,
Образити боюсь.
Переборовши почуття,
Привітно посміхнувсь.

– Я не тутешній, – кажу їй. –
Далеко це від вас,
Там на планеті на моїй
Немає танців в нас.

Там, на моїй планеті
В зв’язку незгод і війн,
При владі став проклятий
І ненаситний змій.

Він горя усім людям
Багато спричинив,
Одних убив, паскуда,
З других створив рабів.

Напівголодні люди
Живуть в лісах роки,
І водять їх повсюди
З собаками стрілки.

І варто зазіватись
Чи крок ступить убік,
Без попереджень, клятий,
Уб’є цей чоловік.

Окремо там тримають
Чоловіків й жінок,
Кохання там не знають,
В людей нема діток.

Багато приніс горя
Страшний цей чоловік,
І я лише учора
Звідтіль до вас утік.


Ось так я тут з’явився
Без всяких на то прав,
Стою й на все дивлюся,
Неначе з неба впав.

Тепер стою й дивуюсь,
І заздрю в душі вам.
Моя, дівчино, юність
Пройшла у рабстві там.

Дівча все заніміло
Із подивом в очах:
– Як звуть, – пита несміло, –
Планету ту?
– БАМЛАГ.