Иная реальность рассказ на украинском языке

1.
  Цей світ мерехтливий як  кольорова жіноча хустинка  на легкім грайливім  подиху вітру, а іноді такий важкий та непробивний - як пласти  вічних гір, та й вони можуть в один щент переформуватись в протилежне, коли Боги граються з ними  як з глиною.

І ви  не знаєте, в якій точно реальності  живете: ДЕНЬ У ДЕНЬ, СЬОГОДНІ І ВЧОРА, і в якій  прокинетесь завтра?  Чи може  ви зовсім  не спите, а живете уві  сні, а  ваша Реальність, яку ви називаєте Життям, і є Сон?
 
Де брехня, де правда, як не помилитись і як вибрати  свою та видертись у  знайому і звичну  від народження і єдину після тої, яка була у лоні неньки. Там все було зрозумілим і знайомим, безмежність знань витала  метеликом, торкаючись струн Всесвіту і заворожена величчю його симфонії   та гармонії, душа перебувала в спокої і любові до Єдиного Творця.
 
А стукіт маминого серця відраховував час, який наближав до виходу в Іншу, незнайому ще Реальність,  де перебувала і чекала Мама.

 

2.
В дитинстві  Тіна не любила ходити в дитячий садочок: вона любила  ходити з татом на його роботу. З ним, машиністом річкового  транспорту, вона плавала по Дніпру, знала всі  краєвиди міста з боку великої  ріки, любила  її воду, її гребневу хвильову стрічку безкінечності.

Вона так любила батька, що відношення з мамою відійшли на другий  план. "Моя француженка", - так часто  називав  він  її  в розмові, і не без гордощів. Де б не навчалась Тіна: і в школі, і в інституті іноземних мов - скрізь здіймалась її тендітна дівоча рука,  завжди готова до відповіді. Французський давався їй так легко, наче дівчинка народилась чи зростала в передмісті Парижу. Часом вона навіть думала французською, і навіть зовні нагадувала француженку своїм шармом.

Після інституту  Тіна працювала  перекладачем, на радіо, писала статті в свій улюблений француський журнал. Заміж вийшла за коханого, і все життя її складалось  так, як вона мріяла. Хоча Михайло по роботі журналіста часто був відсутній  вдома, вона знала, що він неодмінно повернеться до неї, і не одну ніч вони розмовлятимуть  в ліжку, ділячись своїми новинами, спогадами, мріями.
 
Якось по телефону  Михайло  необережно обмовився, налякавши її страшною здогадкою. Преса, радіо  і телебачення вже декілька місяців обговорювали невпинно питання, яким чином  загинув відомий журналіст. А потім вже вдома, втомившись від палких і жадібних обіймів молодих тіл, в напівтемряві спальні  Міша майже  пошепки сповістив, що знає, хто заказав  Вільхового.  Молодого журналіста вбили. Юра, Юрочка Вільховий, чесний як правда, нестерпний до брехні від малих обманів  до великих політичних ігор, наївний як дитина, великий як богатир, добрий як брат...

3.
Ранок був сонячний, теплий. Тіна прокинулась з гарним настроєм, потяглася молодим тілом, заламавши догори руки, як раптом  тривожний дзвінок розірвав тишу. "Тіна, донечка..." Мама, намагаючись щось сказати, плакала  надривно. "Мамо, щось трапилось?". "Батька... вбили... він сам ніколи би не ...". Не дослухавши  ридаючу в  слухалку маму, Тіна кинулась в дорогу.

Спочатку автобусом,  потім трохи пішки,  потім вхід в метро, ескалатор - вона як автомат  майже навпомацки  просувалась по шляху, завченому  пам"яттю роками: додому, до мами.

Міст через Дніпро, по якому  йшов поїзд, перевозячи пасажирів в їхні  заплановані далі, на очах у Тіни став танути і щезати в якомусь тумані як у фантастичному фільмі. Вона схопилась за поручень. Серце калатало. Вони міняли реальність!  В цій, її реальності, в якій вона жила з моменту виходу з лона матері, мости були надійними, залізобетонними, матеріальними!  А в цій міст пропадав  на очах і протилежного берега не було видно, лише біла як папір, на якому ще нічого не намальовано, затуманена  прірва.

Тіна з острахом обвела очима вагон. Люди як запраграмовані біороботи  сиділи, дрімали, читали, слухали музику через навушники. Ніхто  нічого не помічав навколо себе! А в її вухах  хтось пошепки повторював і повторював  якісь слова. Вона не розуміла змісту, але відчула   апатію,  яка викликала якусь напівсліпоту і депресію до того, що вона бачила. Світ зникав, а ніхто цього не бачив! Але цього не може бути! Адже вона бачила! Але була німа, наче її загіпнотизували. Вони не давали розкрити рота, стискали до болю зуби, не відпускали язика, який міг виштовхнути  звуки з горла єдиним криком: "Рятуйтесь!". Тіна приготувалась до найгіршого , та все ж піднесла молитву, надіючись на чудо.

...Міст поступово став проявлятись як на старому фото, течія її улюбленої ріки повернулась на своє місце. Протилежний берег з"явився крізь білу пелену туману, який став розвіюватись і перетворившись  на лахміття,  щез.
 
І враз Тіна побачила Ангела. Він посміхався сумно і з материнською  любов"ю дивився на неї, заспокоюючи її серце, котре тільки що стояло, а тепер пішло перестукувати в такт колесам поїзда: так-так..,так-так...,так-так...

4.
Двері квартири були відчинені, в кімнаті безлад наче після обшуку. Мама мовчала як закам"яніла. В скельцях її окулярів Тіна побачила два своїх відображення: злякане обличчя  молодої жінки, прикрашене багатою копицею довгого чорного  волосся.

"Мама, що ти хотіла сказати мені,... що б тато не зробив?", - Тіна взяла маму за плечі, намагаючись повернути її до дійсності. Мати крізь сльози розповіла, що зранку прийшла провідати батька в лікарню, а їй сказали, що він вночі викинувся з вікна сьомого поверху. В палаті він був один.  Напередодні двух його сусідів по палаті виписали додому одночасно. "Вбили...".

Це було першою пересторогою. Вона  зразу ж це зрозуміла. Міша як завжди,  був у відрядженні на гарячій точці. Телефонував рідко - не було покриття  -  і вона йому нічого не повідомила.

Вже декілька тижнів вона наштовхувалась очима на цих однакових, роблячих вигляд, що вони не  слідкують за нею, людей. Але їхні вуха, плечі, тім"я, дихання - все говорило про це; кільце навкруг Тіни сжималось все тісніше.
 
Вони були скрізь: дивились у вікна, чергували біля під"їзду, супроводжували у транспорті. Їхні запраграмовані  обличчя-маски виділялись на фоні інших, і їх неможливо було не помітити.

Тіна  спускалась в метро, щоб відірватись від них, але вони були і там. З кожною черговою станцією їх ставало все більше. Вони заповнювали простір, видавлюючи собою простих пассажирів, вони поїдали її очима, але не зачіпали. Ще не прийшов час. Вона це знала, але все одно боялась. Страх сковував її, це їм, на жаль, вдавалося  якнайкраще. Вона відчувала, знала, що перебуває в іншому, але існуючому, так реально існуючому світі, іншій реальності, яка закрита для багатьох, хто живе під гіпнозом, в світі, навіяному верховною владою.

У цій реальності Мама сувора і чужа. Мачуха. А де рідна, лагідна та любляча? Тіна не розуміла, чому мама тут жене її з  рідного дому, де їй з дитинства знайомий кожен куток і вже потертий від часу малюнок на шпалерах. Жене в маленьку квартирку на краю  міста, де її чекає жах. Біля мами не так страшно. Вона ходить, свариться, вона жива. А там, в її теперішній домівці по кутках  караулять темні тіні, мовчазні і страшні. Вони колихаються і сходяться головами під стелею, про щось домовляючись. Чиїсь очі невідступно слідкують за нею,  контролюючи кожен подих. Телевізор сам вмикається вночі і говорить англійською. Радіо несе нісенітницю про події, яких зовсім не було на її пам"яті.

Від Михайла  звісток не було. Він так і не повернувся з відрядження. Його літак не сів. Він щез з радара, як щезають в Бермудському трикутнику кораблі, де вода не лишає слідів. Простір  поглинув його.
 
Перед вилітом він зателефонував, був веселий, чекав зустрічі, дуже хотів додому.  З тих пір  Тіна його  більше не чула і не бачила.
Тіна прокидалась в спітнілій  сорочці від нічних кошмарів, і потім вже не могла заснути до ранку. Її тривожили нічні дзвінки в зачинені двері, кроки на сходах біля ліфту, шепіт в телефонній слухалці. Чиїсь  погляди  пронизували стіни, заморожували кров, хапали за горло. Хотілося кричати до нестями і бігти геть. Але куди?Темна ніч була не менш страшна. В темноті вона була беззахисна, а їхні руки довші. Її життя,  її безпека  тендітна як і вона, проста  жінка, яка знала, хто найняв вбивцю  Юри Вільхового.

Тіна сідає в ліжку і дивиться в темне вікно. Балконні вікна відзеркалюють її подвійне зображення зі спітнілим чолом під розкуйовдженою зачіскою.

5.
Більше залишатись вдома не було сили. Зібравши  аби-які речі, вирішила поїхати  до подруги  студентських років. Вона вже давно кликала Тіну в гості. Зателефонувавши їй, Тіна сказала, що взяла відпустку на два тижні на роботі, купила білет і сіла в поїзд... Вона не пам"ятала, як втомлена безсонням, задрімала під стукіт коліс, але жах, який переслідував її, відкрив їй очі.
 
Рука супутника по купе  навіть уві сні була важка та напружена.  Він не дивився ув очі, відводив погляд, коли вона намагалась розповісти йому про іншу реальність, про свої жахи. Вона відчувала: він боїться і ненавидить її.
 
Зарядка його мобільного лежала поруч нього на столику. Вона з острахом дивилась на неї, чекала, коли він почне, почне душити її нею, душити до смерті. Він відвернувся, та його напружена спина говорила без слів: він чекає, коли вона засне. А потім засне навіки. Вона  набридла йому своїми балачками, він від неї втомився до того, що  готовий вбити її, ось тільки  хай вона засне.
 
Чорний шнур приковував її погляд, жахав,  але вона не посміла  за його плечем взяти, щоб сховати   цю страшну, огидну мотузку смерті, удушку. Ні, вона не спатиме, не спатиме до ранку, нізащо...

Треті півні  прохрипіли на короткій зупинці  сонної маленької станції. Вітерець дмухнув фіранкою  віконця купе. Тіні полегшало. До ранку залишалось вже не так багато.

Шнур, який лякав її, впав на підлогу, гадюкою затаївся у темряві." Не візьмеш..., не засну...". Чоловік заворушився уві сні, заговорив спросоння. Тіна затаїла подих. Тихенько босими ногами стала на підлогу, намацала шнур, потягла за нього. Щось впало в темряві. Вона завмерла, нишком прилягла на ще теплу подушку.

Чоловік  встав, пішов до туалету. Вернувся, блиснув на жінку, яка втомила його нісенітницями, як на його погляд,  в темряві очима. "Добр, що вона замовкла та задрімала", подумав він, позіхаючи.  Лягаючи, зачепився ногою за щось в темряві, наче б то шнур,  та майже впав на ліжко, вкрився ковдрою.

Ранкова прохолода повіяла вітерцем, шарпнула шибку купе. Двоє чужих людей  лежали в темряві, кожен із своїми думками, і мовчали. За шибкою накрапав швидкий  дощ.
6.
Поїзд прибув вчасно, по розкладу цієї реальності. Тіна  побачила у вікні перон;  серед зустрічаючих  зразу  впізнала подругу. Даріко тримала за ручку маленьку донечку. Тіна вискочила на перон і впала в обійми подруги .

В інституті вони сиділи поруч всі п"ять років. На останньому курсі Дара народила дівчинку Софійку і вийшла заміж за Влада. Їх направили на роботу "по знайомству" в гарне містечко, з нормальною платнею і  навіть службовою квартирою.

Від цієї сім"ї віяло теплом, спокоєм, тихою любов"ю. Тіна забула на деякий час про свої страхи. І тільки  глухими ночами прислухалась до вітру за вікном, водила очима за світлом  машинних фар на стіні, прислухалась до собачого гавкання.
 
Поруч в кімнаті дихала маленька душа, і здавалось, її відсвітлення чисте і безгрішне розсувало простір ночі, і Темінь відступала в безсиллі...

Ці погляди...переглядини  подруги з чоловіком, вони про щось говорили. Але Даріко мовчала, не перебивала Тіну в її розповідях, схожих на фантазії.  Якась тривога зайшла в цей   дім, поселилась  у ньому і вже не відпускала мешканців. Тіні було тут вкрай добре. Навіть чорна машина, яку вона спостерігала вже декілька днів, де б вони не ходили з друзями, не тривожила її. Вона почувалась захищеною як ніколи. Одного вечора Влад спитав  Тіну про роботу, чи не чекають її там, адже відпустка, напевне, вже скінчилась. Невже? Тіна зовсім забула про це. На роботу вона вже місяць  і до поїздки не ходила. Ховалась. Колихала горе. Рідних і таких близьких людей: таточка і коханого вже не було. Серце краялось, перетворювалось в крижину, яка ламалась гострими уламками і так колола, так колола...

Тіна не спитала, чому дитину забрали з її кімнати. Це було лише один раз. Вона просто злякалась. Прокинулась від холоду, ковдри на ній не було, хтось стягнув її, у відкритому вікні  полоскались на вітрі штори, жах наповнював кімнату. Цей жах, який супроводжував її останнім часом, знову вийшов на поверхню, поглинув її повністю, і вона в нестямі кинулась до дитячого ліжка, впала в нього, чи  прикриваючи дитину, чи ховаючись  за нею сама...
7.
Тіна прийшла до пам"яті у психічній лікарні. Голова розривалась від болю:  вчора санітарка пожбурила в неї, навмисно прицілившись в скроню, гранкою від дверей.  Жалітись, дати відсіч, це тільки нашкодити собі  та  ускладнити і так тяжке перебування в цих клятих стінах, приречених на страждання.

  Тіна  намагалась піднятись, але зрозуміла, що прив"язана до ліжка. Хотіла  крикнути, покликати на помічь, але горло пересохло . На ніч пити не давали, щоб жінки не  просились до туалету. Двері зачинялись  до ранку і вийти було неможливо. За те, щоб дати  відро на малу нужду, плати гроші.  За те, щоб вийти  до туалету, плати гроші. За те, щоб помитись, плати гроші. За те, щоб  дали сигарету, мий туалети.

Голосне хропіння  чергової санітарки заважало зібратися з думками, які  крутились віхолою, щезали у втомленій голові, і неможливо було піймати змісту  жодної . А потім знову напливали хвилями, глушили, дзижчали, затягували в прірву, і знову відкочувались в безвість.
 
Даріко не покидала її.  Але лише потім Тіна взнала, що вона передавала передачі, гроші на  якісь жіночі потреби, навіть маленька Оленка передала їй динозаврика,  та Тіна нічого не отримувала. Лише одного разу молода санітарка, яка ще мала якусь совість, повернула їй жіночі прокладки та якісь залишки грошей... Тіна це зарахувала на схильність неба. Мобільного не давали до рук.
Зв"язку з іншим світом  не було.  А в цій лікарні  панувала  держава    знущань, катувань, зневаги до хворих людей, хабарів, побирань передач - була своя влада, і ніякі  "майдани"  тут не проходять.

Майдан. Тіна бачила його чітко ще задовго до того як він стався. В своєму ясновидінні, в тому світі, який не всім  проявляється, вона вже відчула, як повіяло на неї подихом війни, вона бачила закриті станції  метро, натовпи людей, прапори, вогонь, поранених  людей. Кому це було потрібно? Але  хто слухатиме ці перестороги, хто повірить в те, що не торкнулось його, хто слухатиме жінку з палаючими очима, злякану, яка несе повну нісенітницю...

Всякому терпінню наступає кінець.  Коли дві  санітарки лупцювали її як їм бажалось, насолоджуючись своєю владою і вимощуючи на ній свої негаразди життєві та невдоволення чоловіками, прикладаючи до побоїв свою професійну  стурбованість несплячою хворою, Тіна, прикриваючись  голими руками, не розуміла за що? Вона відчувала їх подих після м"ясного обіду,  їхні загорілі  кулаки провінціалок,  з золотом  на пальцях, у вухах, на грудях;  нестерпний біль образи і приниження людяності  розпрямив її тіло, і вона дала відсіч цим тварям в  образі медпрацівників...
 
Її  швидкоі одноголосно  перевели в гостру палату. Тут  нелегальні тортури безмежні і обговоренню та  скаргам не підлягають.

Сітка ліжка була колюча, холодна, покрита  іржою.  "А де матрац?", - промайнула завчена думка, хоч яке це мало значення тут, де керували вони.  Її прив"язали за руки і за ноги. Голову звісили з ліжка. Кров прилила у скроні і бухала там невпинно. Тіна намагалась порсатись, вирватись. Тоді її стали бити головою в стіну.

Вона вирішила,що буде мовчати. Мовчати про те, що знає, як  в цій палаті катували  її подругу, яка померла від розриву серця.. Було нестерпно  боляче, вона втрачала свідомість. Разом з нею біль  ховався в чорній ямі забуття. З поверненням свідомості   він повертався знову. Руки і ноги затерпли в зашморзі, який впивався в шкіру до крові. Кров била в голову, вирячала очі. Дихання, затруднене від  того, що голова звисала з ліжка,  було преривистим, важким. "Краще вмерти", - подумалось Тіні.
 
І  знову Ангел Охоронник дав  їй передихнути, забираючи Свідомість.
8.
Дара  витягла Тіну з цього пекла. Вона купила  її за ціну, яка надала їй свободу, залишила життя, але  з нагородженим  діагнозом: "Психічно-параноїдний синдром". Хвора, вона перестала бути загрозою для НИХ.  Тепер  будь-які її покази не можуть сприйматися в цілому. Як така, вона не може керувати своїми діями і давати ним відлік.

Лише Ангел-Охоронник знав ціну її Душі  і  як вона страждає в цьому житті, яке розриває її на дві реальності.  В наступному житті Небеса вже спланували їй кращу долю у вільній країн, і в  кращій  реальності.
 

Цей світ мерехтливий як  кольорова жіноча хустинка  на легкім грайливім  подиху вітру, а іноді такий важкий та непробивний як пласти  правічних гір, та й вони можуть в один щент переформуватись в протилежне, коли Боги граються з нами як з глиною.

І ви  не знаєте, в якій точно реальності   проживете:  ДЕНЬ У ДЕНЬ, СЬОГОДНІ І ВЧОРА, і в якій  прокинетесь ЗАВТРА? 

Чи може  ви зовсім  не спите, а живете уві  сні, а  ваша реальність, яку ви називаєте життям, і є сон?

Де брехня, де правда, як не помилитись і як вибрати  свою,  звичну, таку знайому  і єдину,  як  лоно  неньки. Там  все зрозуміле  і знайоме; безмежність знань витає  метеликом, торкаючись струн Всесвіту і заворожена величчю симфонії  його та гармонії, Душа перебуває  в спокої  і  любові  до Єдиного Творця.

Київ  листопад 2015