Лунає тихий поклик у імлі.
Шумлять поля,та звуть у путь дороги.
Не відпускає в чужий край земля,
Та держать хати рідної пороги.
Веселий гомін лине звідусіль,
Та стугонять вітри, уже знайомі.
Вологу із повітря тягне сіль,
Та черствий хліб,мов свіжий в цьому домі.
Зовуть з собою птахи в далечінь,
Курличуть в небі над садком квітучим.
Та спогад тихий шепче відпочинь,
Пройдуть дощі,минуть всі сірі тучі.
І неба буде біла чистота...
І сонце уквітчає золотаво.
І думка стане лагідна,проста,
Ніжніша ніж в учора,в дві октави.
Усі бажання перетнуть межу,
Проте повірю доброму я слову.
І зрозумію як я дорожу...
Я рідним краєм. Зрозумію знову.
(Понкратова.О.В.)
Зовуть з собою птахи в далечiнь
© Copyright: Лена Грама, 2016
Свидетельство о публикации №116011000340
Свидетельство о публикации №116011000340
Рецензии