Лина Костенко Я ушла, как на дно..

Лина Костенко
«Я ушла, как на дно..»


Я ушла, как на дно. Надо мною свинцовые воды.
Привидения тихие верб омывают дорожку с колен.
Захлебнулась, упала… как расшатанный отблеск свободы,
Как звонница без колоколов, онемевший рефрен…

Я погрязла в песок. Может в будущих времени глыбах,
Хоть когда-нибудь, кто-нибудь вспомнит, к себе позовёт.
Здесь в бетоне чудные быки, фантастичные рыбы,
Облака … И всё это плывёт… Надо мною всё это плывёт!..

Мне приснился мой храм. Снятся мне золочёные бани.
А в небес высоте  - обгорелые веры кресты.
Мне здесь холодно, но… ни одна меня тварь не достанет.
Глубина, она что?.. То обратная суть высоты!

Забываю свой голос. Немая учусь умирать я!
Леденеет река. Уже нет облаков, да и волн уже нет.
Но хотя бы одно: на моих перетлелых канатах
В не моё Возрождение никто не исполнит концерт!


*****


Костенко Ліна
«Я пішла як на дно»


Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
Хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних –
все пливе наді мною… усе наді мною пливе…

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.
Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар…
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.