З палаючих листiв

Забувається все, інколи навіть власне ім'я. Своєю течією час нас несе, рукописи облизує полум'я. Я ледве пам'ятаю риси твого обличчя, але все одно ще шукаю його у натовпі. Так непомітно без тебе минаються роки-сторіччя.

Часом дивлюсь у вікно: осінь, птахи відлетіли, перераховую на стовпах дроти. Сивина вже цілує голову, ніби від старості чи непотрібності мене посипає пилом. Не даремно кажуть: кохай змолоду! Поки ще можеш керувати думками і тілом.

Тремтять мої руки, часом, забуваю дорогу додому, вже не всі розрізняю відтінки і звуки, і не всіх впізнаю знайомих. Я живу не завтра, не сьогодні, не вчора... Я живу 30 років тому, коли ми ще один одного не втратили. Пам'ятаєш, ті найщасливіші миті? А зараз ти вростаєш в грунт. Тому я свої листи спалюю свічками, при яких ми колись влаштовували романтичні вечері. Лише вони ще можуть повертати мене до свідомості. Здається, як догорить остання, то і мене не стане. Подує вітер, і понесе по світу мій сивий попіл. Нехай лягають чорнила на папір, а разом з ними мій біль і сльози, а потім нехай згорає, хай все горить, як я згоріла! Сподіваюся, що потім десь у всесвіті ми знову будемо разом.

Я без тебе не ціла. Є каліки, у яких немає руки або ноги. Здавалося б, що може бути ріднішим власної частині тіла? А в мене враження, що мені відтяли душу. Мене переполовинили так, що жодна з частин не здатна до життя. 42 роки 4 місяці і 17 днів у горі і радості, майже день у день разом. Казав, що ніколи не покинеш - не дотримав обіцянки, вперше в житті не дотримав...