Дамян Дамянов. Никола Фурнаджиев

Дам’ян Дам’янов
НИКОЛА ФУРНАДЖІЄВ


Таке мінливе і несподіване життя: тільки тиждень тому збирався написати про тебе ще живого! Але, хоч я сьогодні і побачив тебе на смертному ложі в Народному театрі, хоч  твої глибокі й припухлі очі вже не бачили мене і твій бас не говорив мені нічого, — ти для мене був живий. Знову той Фурнаджієв, що вісім років тому приходив до мене додому, щоб редагувати збірку моїх віршів «Очікування». Не гордував ні своїми роками, втричі більшими за мої, ані своїм іменем, у порівнянні з яким моє не важило нічого, не зупиняли тебе ані твоя слава, ані твій престиж! Приходив. Приходив не лише як мій редактор, а як мій батько, як мій приятель. Тому що тільки перед приятелем можна було плакати, як я одного разу плакав при тобі. Така собі моя юнацька історія, про яку не час і не місце говорити тут, перед лицем смерті і при всьому народові.

І якщо я знов повторюю слова, що тоді почув від тебе, то тільки тому, що в них була одна велика, узагальнена мудрість:

— Не годуй свій розум глупотами, хлопче мій! Ні задля фальшивої любові, ні задля фальшивого приятельства! Не варто! Бережи його для більш значущих речей! Для поезії бережи його й не кидай поезії, щоб і вона тебе не покинула! Покине вона — рятунку не буде!..

Мені у вухах і досі лунають його останні слова  «...нема рятунку». Лунають і сьогодні, коли прощався з тобою, лунали й того вечора, коли з телевізійного екрану ти прощався зі мною. Лунають і нині від кожного твого правлення, що його колись ти робив своїм крупним і різким почерком на рукописі мого «Очікування». Вертаю до цієї синьої теки, щоб дати тобі трохи від мого життя.

Але чому я маю дарувати тобі своє життя, коли твоє ще не скінчилося?  Воно, твоє життя, не скінчилося  ані з катафалком, ані з надгробними сльозами приятелів і лицемірів! Воно проходить, як кривавий вершник під райдугами і сонцем над горами, де «погоріли села і співають шибениці», іде дорогами до батьківщини!

Чому я маю дарувати тобі життя? У тебе є своє, і воно саме тепер починається! Хіба не про це каже мені твій голос з телевізора:

         Все ще тут я, із вами! Тож будьмо!
         Як же весело жити однак!..

Прощавай, мій учителю і давній приятелю! Ти не почуєш мого останнього «прощавай», але для мене ти завжди залишишся живим, допоки житиму і я! Тому що і нині, коли тебе нема,

         Знову пишна зима, хуртовинна,
         нам засвідчила сніжну печать,
         та під товщею снігу неспинно
         невиснажні джерела дзюрчать.


(переклад з болгарської — Любов Цай)
http://www.slovo.bg/old/damyanov/eseta2.htm#fur