тиша

Сніг хрустить під ногами, неначе розбиті ілюзії,
і сліпе іще сонце у спину невблаганно світить.

ті, що раніше йшли з тобою поряд,
ті, що раніше називали себе друзями.
сьогодні тебе, мов непотріб покинули,
сьогодні тебе раптом просто випили.

І пальці заломлює в чіткому рахунку небо,
бо страх виступає обманювати і стати обманутим.

Те, що раніше вважалось суцільно ганебним,
те, що раніше вважалось твоєю планетою.
сьогодні знімає позолочені мантії,
сьогодні робить тебе самотнім, усіма покинутим.

І суд здоганяє захованих вбивць,
що просто ламали хребти
Ще не зовсім зрячому сонцю.
І пальці ломить під натиском слів,

і розум кричить передумано : «досить»
І в присмерку лезо виблискує вірою,
і місяць з похмілля припиняє світити.

Ти ж просто маєш лишитись, чуєш, людиною,
ти ж просто повинен жити….

Вітер свище, всміхається люто своїми іклами
і говорить віршами, мов востаннє говорить…

Ти ж просто повинен дихати повільно,
ти ж просто повинен звертати гори…

вітер між пальцями просіює прах,
а небо стигне у тенетах своїх гематом
від ударів глухих, що проходили
крізь тебе, мов голки….

я натягую каптур на очі, щоб просто не бачити….
Я заплющую їх, щоб не втручатись…

і по тілу гроза, пробирає найсильнішим током…
я не буду за це, я не хочу за це вибачатись…

я іду, а навколо шиплять голоси,
і вкривається інеєм сонце.
я іду, хоч, здається, немає сил,
і поруч ідуть незнайомці,
що ще вчора звали себе друзями,
що ще вчора тримали тебе за руку,

а сьогодні – це просто тиша без звуків,
а сьогодні – це просто примарні ілюзії….