Дамян Дамянов. Христо Смирненски

Дам'ян Дам'янов
ХРИСТО СМИРНЕНСЬКИЙ


Мати лише двадцять чотири роки, зібрати в собі цілий світ, з якого можна сміятися плачучи і плакати сміючись, до того ж знати, що ти приречений, — велична річ! А він знав, що помре, бачив кістляві невмолимі руки своєї жовтої гості, та менше з тим давав собі надію: «До наступної осені, до наступного літа!» Харкав кров’ю і давав собі надію! Хапав повітря і давав собі надію!

І не тільки собі. Цілому світові. Бо увесь тодішній світ був уражений сухотами. І якщо цей юнак все ж таки жадав бодай якого зцілення, жадав не так для себе, як для своїх голодних братів. А таких братів в нього було вдосталь: і обірвані гавроші, і сліпці, і вуличні жінки, і квіткарки. Він лікував їх надією або... гіркою кавою. Чи то був чаклун, чи лише такий боговірний і чистий юнак. А може, те й те разом...
Він був пророк! Пророк чи заклинатель, що не молив, а заповідав:

     І востаннє як урветься, камінь полум’ям пойметься
     і паде стара фортеця, і потоне у золі,
     з коней ви стрибайте сміло, поцілуйте землю милу —
     піднесіть любов одвічну, вічну правду на землі!

Гадаю, він помер не тільки від туберкульозу! Якщо йому не вистачало повітря в грудях, то через те, що ті груди були переповнені мільйоном речей: квіткарками й гаврошами, барикадами і північним сяєвом, гладіаторами і вулканами. І поруч з ними  — мефістофелі й казкові сходи, очі, мов вишеньки, баланіади, министерські черева ...  Як можуть витримати такі груди? Де в них місце для повітря?

Однак, хоч і замало було повітря і якою б мірою його не вистачало особисто йому, того повітря вистачило, щоб відсвіжити цілий задушливий світ.

Кажуть, що нині туберкульоз виліковний... Не знаю. Але без страху дихаю повітрям, що його поет колись заразив своїми бацилами. І дуже вдячний йому за те  «заразне»  повітря!

(переклад з болгарської — Любов Цай)