Мить

Мій час. Єдиний, неповторний –
Піском в простягнутій руці -
Застиг над пасткою безодні,
І навіть у хвилини ці
Тече струмочком золотавим
Крізь пальці - Вниз.
Крізь пальці…
Вниз!...
Й життя картини оживають
Вогнями, блискавками…
скрізь!

І бачу тата, друга, неньку…
Дзвінки. Пусте: «не зараз, мам».
А час спливає потихеньку.
Та мить безодні не віддам.

Одну лиш мить. Таку яскраву,
Як справжній камінь-діамант,
Щоб всіх, про кого забувала,
Вернуть назад.
Вернуть…
Назад?...

І щось згадати: «ні. Уроки».
Не те… Не те!... «ти, доню, спиш?»
Дитинство. Пам’ять – ніби докір.
Та… Не полиш. Та… Не полиш?...

Зостанься у моїй долоні,
Щоб встигла хоч сказати раз:
«За крок до вічної безодні,
Навчилась цінувати час».


Рецензии